“Мої діти в безпеці, але серце крається від болю, що сім’я не разом.”

24 лютого я прокинулась і збиралась їхати на роботу. Було дивне відчуття, що сьогодні станеться те, що змінить моє життя на ДО і ПІСЛЯ. Я вийшла на зупинку автобуса і почула вибухи. Люди, що стояли поряд, почали розбігатися в різні сторони, розуміючи, що почалася війна. Але я все таки вирішила їхати на роботу. Саме на роботі я зрозуміла, що більше ніколи не буде того життя, що було у мене до цього дня. За декілька годин після цього мій чоловік забрав мене з роботи і ми вирішили тікати з Києва до батьків, які і досі живуть у Київський області. Ми в найкоротший час зібралися і виїхали разом з двома дітьми до села Катюжанка. Але тоді ми не могли знати, що ми потрапимо у самісіньке пекло так як уже в чотири години вечора Катюжанка було повністю окуповане російською армією. Упродовж місяця я з сім’єю була під окупацією. У нас не було світла, води, тепла та їжі. Постійно поряд з нами були бої, які ми бачили та чули. Над дахом нашої хати літали гелікоптери, які чіпляли верхівки дерев.

Російська армія зробила наше село логістичним центром для своїх дій. Також у школі був госпіталь для поранених російських солдат. Ми дуже боялися увесь час, тому вирішили об’єднатися з іншими сім’ями жителів села. В деяких будинках мешканців жили російські військові. В подвір’ї і на огороді стояли танки, БТРи та інша військова техніка. В будинку батьків мого чоловіка мешкали 12 осіб, із них троє дітей. Через деякий час від початку окупації в нас почала закінчуватись їжа. Ми економили їжу і спочатку годували дітей та старих людей, а потім їли те, що лишалось.

Ми бачили страшні речі, як російські військові робили так звані «зачистки села». Вони заходили у будинки та шукали чоловіків, які могли, на їх думку, бути військовими. Вони погрожували, розстрілювали речі з українською символікою. Розстрілювали автівки разом з людьми, які рухалися по дорозі. Знайомий мого чоловіка був розстріляний у власному авто з дружиною та донькою при спробі виїхати з села. І таких історій було безліч. Люди бігли від страху і їх вбивали. Вислів «в жилах стигне кров» тепер я розумію як ніколи.

Пізніше ми дізналися, що в сусідньому селі працює пункт червоного хреста, який допомагає виїхати цивільним людям з окупації на неокуповану територію України. Відстань становила приблизно 30 кілометрів, але щоб туди потрапити потрібно було перетнути річку. Це було неможливо так як міст був підірваний. Червоний хрест на свій страх та ризик змайстрував тимчасовий міст із пластикових пляшок та дошок щоб люди змогли перейти через цей міст пішки до позицій наших воїнів зі Збройних сил України. Перших евакуювали дітей та людей похилого віку. Я вимушена була розлучитися зі своєю старшою донькою та мамою, так як вони поїхали перші. Через десять днів вдалося виїхати мені, чоловіку та молодшій доньці. Ми приїхали до Києва в свою квартиру, але гул сирен, постійна тривога за майбутнє та все те, що ми пережили в окупації змусили мене прийняти рішення щодо виїзду з України в більш безпечне місце. Тому ми вирушили спочатку до Польщі, а пізніше до Швеції.

Наразі минув рік! Війна триває, а пам’ять не лишають спогади початку цієї кривавої трагедії. Мої діти в безпеці, але серце крається від болю, що сім’я не разом. Ми майже рік не бачили я – чоловіка, а діти – батька. Але життя триває і я вдячна за все, що маю. За цей час я змогла знайти в собі сили почати життя спочатку. Почала вчити шведську мову та працюю в проекті, який допомагає іншим жінкам з України знайти роботу та почуватися гідно в країні, яка надала нам прихисток.

Але я та мої дівчата з нетерпінням чекаємо дня перемоги нашої рідної країни. Ми мріємо повернулися додому!