“Я часто згадую своє минуле життя. Багато хто питає мене чи хочу я повернутися до України. Для мене це дуже складне питання.”

24 лютого 2022 року я прокинулася о 5 ранку від звуку вибухів. Я підійшла до балкону і відкрила його щоб подивитися що саме трапилося. Як тільки я відкрила балконі двері мене відкинуло вибуховою хвилею назад в кімнату. Я злякалася і в мене був шоковий стан, я зрозуміла, що почалася війна. Моя дочка, якій на той момент було 9, прокинулася і я попросила її сховатися під стіл. Син, якому було 2 роки, мирно спав. Я мешкала в місті Харків де народилася і прожила все своє життя до початку війни. За місяць до початку повномасштабного вторгнення ми купили нову квартиру і збиралися переїжджати в березні. Я знайшла першу ліпшу валізу і хаотично почала збирати наші речі. Я просто кидала в неї одяг без усвідомлення що саме мені потрібно, а що ні. Я не розуміла, що мені робити і куди бігти. Наш будинок знаходився в районі Північна Салтівка. На відстані двох будинків від нас була окружна дорога, на якій вже стояли російські танки. Їх можна було побачити якщо вийти на вулицю. Весь час було чутно вибухи та за сусідніми домами були видні спалахи вогню. Було дуже моторошно і страшно. Люди почали масово виїжджати зі своїх квартир. Вони бігли хто куди міг. Вже о 8 годині ранку наш великий 9-ти поверховий будинок на 4 під’їзди був майже порожнім. Ми не готувалися до війни. Навпаки, ми не вірили в її початок, саме тому і купили нерухомість, в яку вклали всі наші гроші. Наша автівка була стара і палива в ній було зовсім небагато. Я розуміла, що ми не зможемо на ній далеко кудись виїхати. Варіантів було небагато: або ховатися в метро, як це робили багато жителів міста, або їхати в приватний будинок моїх батьків, який знаходився ближче до центру Харкова. В будинку був льох, де ми ховалися під час вибухів з дітьми. Діти були одягнені і в день і вночі. Бо коли починалися обстріли іноді у нас було лише 40 секунд щоб сховатися. Саме такий час – 40 секунд займає шлях ракети, яку запускають з території Росії в напрямку Харкова. Весь цей час я не могла нічого їсти, мене постійно нудило і трясло. Я дивилася на двох своїх дітей і мені було страшно за їх долю. Два рази за цей час ми встигли навідатися до своєї квартири та забрати речі, які були для нас цінними. В цей час вже в нашому будинку були українські військові, які і супроводжували нас до нашої квартири. Останній раз коли ми приїхали почався масований обстріл і вибухом був зруйнований дах будинку. Коли ми поверталися з Північної Салтівки до будинку моїх батьків, де залишилися мої діти, ми не знали чи виживемо ми чи ні. Навколо нас постійно були вибухи і не зрозуміле, де саме вони були, що саме треба робити зараз: гальмувати, вибігати та ховатися чи прискорюватись і швидше їхати додому. Десь тиждень ми провели в такому пеклі, де все горіло, вибухало та руйнувалося. За цей час російські військові декілька разів намагалися проникнути в центр міста на легкій бронетехніці та захопити його. Частина їх була ліквідована одразу, інші захопили школу, в яку могла би піти моя донька. Це була дуже стара школа, яка вціліла ще під час другої світової війни. Але була зруйнована під час початку повномасштабного вторгнення в 2022 році. Я виходила на город своєї мами і могла бачити по колу моторошні речі: ось зруйнована школа, яка знаходилася на сусідній вулиці, через річку горять обʼєкти біля великого ринку Барабашово, горить Північна Салтівка, Велика Данилівка, Пʼятихатки та селище Жуковского. Я піднімала очі на небо та бачила як летять військові літаки та ракети в бік центру міста. Я була в пеклі і в пеклі були мої діти. Саме думки про їх долю наштовхнули мене на рішення виїжджати з міста. Мої батьки не підтримували мого рішення та казали, що краще залишатися на місці і чекати. Батько моїх дітей повністю довірився мені в прийнятті цього рішення і сказав, що якщо я вирішила, то треба спробувати виїхати. Я знала, що з вокзалу кожного дня йдуть евакуаційні потяги, але не знала куди вони евакуюють людей, в котрій годині вони відправляються. Рано – вранці 3-ого березня 2022 року ми сіли в автівку і поїхали на вокзал. В мене були подвійні відчуття. З одного боку, мені було дуже страшно, так як вокзал був стратегічним обʼєктом і міг обстрілюватися російськими військовими, з іншого боку, це був наш єдиний шанс спробувати виїхати кудись в більш безпечне місто. Коли ми їхали на вокзал я була приголомшена руйнуваннями в центрі міста. Це виглядало як на фотокартках часів другої світової війни. Коли ми приїхали на вокзал він був повністю забитий людьми. Люди декілька діб поспіль ночували на вокзалі, чекаючи евакуації. В мене в голові промайнула страшна думка, якщо зараз почнеться обстріл нас просто затопчуть. Всі стояли та чекали на інформацію про час відправлення потягів. В мене на руках був мій маленький син, який плакав увесь час. Не розумію чому, але до мене підійшов якийсь чоловік і тихо сказав, що з другої колії зараз буде відходити евакуаційний потяг і якщо я зараз швидко побіжу можу на нього ще встигнути. Я схопила своїх дітей і почала бігти на другу колію, я кричала, що я жінка з дітьми і благала зачекати, коли побачила провідницю біля потягу. Ми забігли в вагон і провідниця його зачинила. Мій чоловік біг позаду, в нього були памперси для мого сина та вода. Але він вже не зміг потрапити в вагон. Я благала відкрити вікно, щоб передати ці речі мені, але мені цього не дозволили, бо люди могли почати залізати через вікна також. Могла початися паніка і ми навряд чи кудись рушили б. Через декілька хвилин потяг рушив з місця. Ніхто не знав як і куди ми їдемо. Наш вагон був повністю забитий людьми. Люди сиділи в тамбурі та на підлозі. У когось плакали діти, хтось опікувався домашніми тваринами, які сиділи в клітках і теж хвилювалися. Ми не вставали і не ходили по вагону. Якщо потрібно було щось передати, то ми робили це через руки людей, які сиділи на підлозі. Нас просили зашторити штори та вимкнути мобільні телефони. Потяг рухався в повній темряві. 4 березня 2022 року ми прибули до Львова (це місто на західній Україні, близько до кордону з Польщею). Тим часом мій громадянський чоловік Олександр почав шукати людей, які б допомогли нам виїхати далі. Олександр майстер спорту з веслування на каное, альпініст та кандидат в майстри спорту зі спортивного орієнтування, марафонець. В нього багато знайомих спортсменів по всьому світу. Він знайшов знайомого у Львові, який нас зустрів та пізніше зміг довезти до кордону з Польщею. Саме на кордоні перший раз я змогла видихнути та розслабитися. Я перший раз змогла поїсти з початку війни. Польські прикордонники і волонтери дуже тепло нас зустріли. Подарували моєму синові іграшку, яка і досі є у нас на згадку про них і налили мені юшки, яка була для мене така смачна і поживна на той момент, ніби мала чарівні властивості. Дуже добре памʼятаю відчуття свого тіла, яке перший раз розслабилося, ніби якусь натягнуту струну витягли у мене з середини. У Польщі інший наш знайомий спортсмен зустрів мене з дітьми та допоміг дістатися Гдині, де ми сіли на паром до Швеції. Мені потрібно було вирішити, що робити далі. Вся відповідальність була тільки на мені. В місті Карлскруна давно мешкав наш добрий знайомий, який теж займається спортивним орієнтуванням і був готовий на деякий час прийняти нас у себе. Я вирішила їхати до нього. 8 березня 2022 року я заїхала до Швеції. Мені дуже сподобалося в Карлскруні, але я розуміла, що ми не можемо там довго залишатися, це не останнє наше місце перебування. Я подала документи до міграційної служби в місті Нордчопінг та почала шукати варіанти житла на фейсбуці. Деякі люди відгукнулися, вони були готові прийняти мене та моїх дітей до себе в родину, але теж на деякий час. Так я опинилася в місті Мальме. До осени 2022 року я мешкала в шведських родинах, які дуже сильно мені допомагали і не тільки з житлом, а й з одягом та продуктами харчування для мене та дітей. Я отримала великий досвід допомоги з боку шведського населення і є дуже вдячна за все те, що вони робили та роблять для українців. Пізніше я оформила дітей до садочку та школи, сама почала працювати волонтером в одній організації, що допомагала українцям. Влітку вийшов новий закон, який регулював роботу комун і українці, що знаходилися на обліку в міграційній службі, перейшли на облік в комунах щодо їх проживання. Це був мій шанс почати жити самостійно тільки своєю родиною в Мальме. Я вже дуже звикла до цього міста, тут почали інтегруватися мої діти. А новий переїзд, безумовно, був би додатковим стресом для них. Це не був легкий етап нашого життя та в жовтні 2022 року нам надали житло в місті Мальме. Зараз я навчаюся на курсах SFI (вивчення шведської мови для іммігрантів) та шукаю роботу. В Україні я багато років викладала архітектурне проектування в університеті. За фахом я архітектор, дизайнер. Але зараз шукаю будь-яку роботу, яка повʼязана з комунікаціями з людьми. Можливо, це буде шведська школа або дитячий садок чи будинок догляду за людьми похилого віку. Мої діти ходять до школи та садочка, а ще ми знайшли тут організацію, яка допомагає українцям і з задоволенням відвідуємо усі заходи, де ми можемо зустрітися зі своїми співвітчизниками. Також мої діти ходять до недільної української школи, де вони можуть спілкуватися з українськими однолітками. Я намагаюсь знов вибудувати своє життя та докладаю для цього усіх зусиль, які в мене є.

Я часто згадую своє минуле життя. Багато хто питає мене чи хочу я повернутися до України. Для мене це дуже складне питання. Мій будинок було зруйновано ще в травні 2022 року, в нього влучила російська ракета. На сьогоднішній день я не маю де жити. Мене звільнили з моєї посади в університеті, так як я виїхала з країни і не могла більше працювати. Я дуже сумую за моїм містом. За моїм Харковом. Але бачу, що колись прекрасне місто перетворюється кожного дня на руїни. Кожного дня місто переживає обстріли та руйнування. Чи могли ми колись подумати, що одне з найбільш російськомовних міст в Україні таке як Харків так постраждає від людей, для яких російська мова є державною та які знаходяться від нас на відстані 40 кілометрів. Ніколи вже нічого не буде як раніше. Ми ніколи цього не забудемо і, що стосується мене, то в мене назавжди поселився дикий страх жити поряд з таким «хижим сусідом» як Росія, який здатен до такого ступеня жорстокості, що холоне кров.