“Ми прожили з ним в шлюбі 17 років і ніколи не розлучалися більше ніж на день. Війна роз’єднала нашу пару більше ніж на п’ять місяців”

24 лютого був звичайний робочий день. Я прокинулася вранці і почала збирати дітей до школи. Включила телевізор і побачила страшні речі: російська армія бомбила Київ та інші міста України. Це було дуже страшно! Я живу на західній Україні, місто Кам’янець-Подільський. Наше місто знаходилося далеко від зони воєнних дій, але навіть тут ми дуже гарно відчували війну. Упродовж місяця ми бігали до бомбосховищ та ховали дітей і в день, і в ночі. Гули сирени, літали літаки, було моторошно увесь час. Ми бачили як йдуть бої і дуже боялися за своїх дітей. Моя мама, яка живе у Швеції більше двох років зі своїм чоловіком, почала тиснути на мене щоб я брала дітей та приїжджала до неї. 18 березня я виїхала автобусом до Варшави, а потім мені дуже пощастило зустріти волонтера з Фінляндії, який вивозив українців. Таким чином я потрапила до Фінляндії, а потім поромом дісталась до Швеції.

22 березня я вже була у Sundsvall. Я з дітьми жила у мами більше двох місяців, а потім звернулася до міграційної служби, яка пізніше надала мені окремо житло в місті Älandsbro. В середині серпня я дізналась, що мого чоловіка мобілізують на фронт і вирішила повернутися з дітьми додому. Я дуже хотіла побачити його перед тим, як він піде на війну. Ми прожили з ним в шлюбі 17 років і ніколи не розлучалися більше ніж на день. Війна роз’єднала нашу пару більше ніж на п’ять місяців. На превеликий жаль, ми так і не побачили одне одного. За три дні до мого повернення він був зобов’язаний виїхати на фронт. Я вірю, що доля нас обов’язково поєднає знову. Я як і тисячі жінок в Україні молюся та чекаю, коли ми переможемо і зможемо знов обійняти своїх рідних. Немає нічого більш цінного, ніж сім’я. На сьогоднішній день я з дітьми знаходжусь вдома в Україні. Інколи мені дуже страшно, але тут є рідні і близькі люди, до яких я можу звернутися у будь який час і буду втішена. Сьогодні я дуже ціную це – бути серед своїх. Діти почали ходити до школи, але кожного разу, коли лунає сирена, вони біжать до бомбосховищ. Така сьогодні реальність наша та наших дітей. Нажаль. Ми докладаємо всіх зусиль щоб змінити це. Наша країна – це країна вільних людей і вона була, є і буде такою. Слава нашим воїнам, які захищають нашу землю від ворога. Слава нашій Україні!!!