“Саме такий стан здоровʼя моєї доньки теж був однією з основних причин, чому ми виїжджали закордон. Вона потребувала уваги лікарів та підтримки близьких людей. Я не знала чи зможу забезпечити ці умови для неї під час війни.”

24 лютого 2022 року я прокинулась о 4:20 ранку щоб погуляти зі своєю собакою. Вся моя сімʼя ще спала. Повертаючись з прогулянки, десь близько пʼятої години ранку, я почула гучні вибухи від яких під моїми ногами затрусилась земля. В той момент я зрозуміла, що в моїй країні почалася війна. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та Донбас я і мій чоловік розуміли, що повномасштабна війна це тільки питання часу. Наша сімʼя готувалася до цього моменту, особливо після настання нового 2022 року, коли почалося загострення на кордоні. В нашій квартирі були заготовлені пляшки з водою, їжа, різноманітне спорядження, а саме: намети, газова автономна плитка, спальні мішки, в нашій машині завжди був повний бак бензину, були зібрані усі документи. Ми готувалися до того, що, можливо, ми будемо змушені переховуватися десь навіть в лісі. Незважаючи на всі ці приготування в цей момент я була приголомшена та налякана. Саме я сповістила свого чоловіка та двох наших доньок про цю страшну новину. Ввечері того ж дня мій троюрідний брат Олександр, який живе все своє життя в Швеції, подзвонив мені з пропозицією про допомогу моїй родині. Проте, саме до цього кроку я ще не була готова на переїзд. Я не хотіла залишати свого чоловіка одного. Ми вирішили зачекати і побачити як ситуація буде розгортатися далі. Кожного дня ситуація загострювалась все більше. Київ бомбили, були постійні повітряні атаки. Почали зникати люди. Російські війська все ближче і ближче просувалися в напрямку Києва і була загроза повної окупації. В Гостомелі (місто в Київській області) тиждень не виходила на звʼязок подруга моєї старшої доньки. Пізніше ми дізналися, що вона увесь час просиділа в підвалі, де не було звʼязку так як місто вже повністю було окуповано російськими військами. Люди дізнавались про нові і нові випадки зґвалтування та вбивства цивільних людей російськими військовими. Мені було дуже страшно за моїх доньок, яким на той момент було 19 та 14 років.

Третього березня 2022 року я звʼязалася зі своєю двоюрідною тіткою в Швеції з проханням прихистити у неї вдома моїх доньок. Вона погодилася. В мене в голові був план відвезти дівчат до Швеції та повернутися в Україну до свого чоловіка. Мій троюрідний брат склав нам маршрут поїздки до Швеції і 4 березня я виїхала з дівчатами з Києва. Ця поїздка була дуже важка. Людей вивозили евакуаційні потяги з центрального вокзалу. Коли ми приїхали на вокзал у мене склалось враження що людей, які чекали там на евакуацію, було кілька десятків тисяч. Люди чекали на потяг, хвилювалися, було багато людей похилого віку з валізами. Ми стали свідками стрілянини. Був знешкоджений диверсант, який намагався підірвати потяг з людьми. Це були жахливі хвилини мого життя. Страшно було залишатися в Україні, страшно було під час евакуації, страшно було за подальшу долю чоловіка, який залишався. Через натовп і хаос я ледве не втратила молодшу доньку під час посадки у вагон потягу. Натовп ліз у вагони без урахування дистанції і правил безпеки. Мою доньку почали видавлювати просто на колію, під колеса потяга. Я не знаю, де взялися в мене сили, але я втягла її назад в середину вагону. Всю дорогу аж до Львова, десь 500 км., ми їхали стоячи. Фізично це було дуже важко, особливо для моєї старшої доньки, яка має другу групу інвалідності. В 2018 році їй зробили операцію на хребті, бо у неї був дуже серйозний сколіоз. Під час операції їй встановили конструкцію, яка з часом так і не прижилась. Тому вже у 2021 році була повторна операція з вилучення цієї конструкції. Саме такий стан здоровʼя моєї доньки теж був однією з основних причин, чому ми виїжджали закордон. Вона потребувала уваги лікарів та підтримки близьких людей. Я не знала чи зможу забезпечити ці умови для неї під час війни.

В решті решт о восьмій годині вечора ми прибули до Львова, де нас зустріла моя подруга на своїй автівці. О 10 годині вечора ми вже були на кордоні з Польщею, а о 5-й ранку перетнули його. 5 березня у вечорі ми дістались потягом міста Познань, а 6 березня зранку були вже в Свіноуйсьце, де пізніше ми сіли на пором до Швеції. Нарешті, після майже двох діб важкої дороги, я і мої донечки змогли відпочити, помитися в душі та лягти в ліжко. Дівчатка спали всю дорогу до Швеції. Пором прибув близько 11 вечора, нас зустріли наші шведські родичі: моя тітка Ніна та її син Олександр. Десь приблизно тиждень я була сама не своя. Я не розуміла, що я вже в Швеції, в безпечному місці. Моя психіка поступово почала приймати все те, що з нами трапилось. Я вирішувала що мені робити далі. Дивлячись на моїх доньок, я розуміла, що не зможу їх залишити в Швеції самих в такому психологічному стані, навіть з родичами. Переговоривши з чоловіком я вирішила залишитися з ними. 10 березня ми подали наші документи до міграційної служби в місті Мальме. Мій троюрідний брат запропонував нам пожити в його будинку в місті Лунд поки міграційна служба не надасть нам іншого житла. Це був найкращий час в моєму житті з початку війни. Олександр та його дружина Кайса надали нам стільки своєї турботи, що поступово я знову почала радіти життю. Їхня родина, атмосфера їх дому та відношення до нас реабілітували мене. 1 липня комуна міста Лунд відкрила гуртожиток для українських біженців і ми з дівчатами переїхали туди. Поступово ми налагодили своє побутове життя та вже 20 червня я почала працювати в сфері прибирання. В Україні я працювала бухгалтером, в мене було багато роботи, яка була повʼязана з приватними підприємствами. Мені вона подобалася. Але я розуміла, що в Швеції мені потрібно все почати з самого початку. Я хотіла якомога швидше почати забезпечувати себе та дітей фінансово. Тому робота в Швеції була гарною можливістю. В червні 2023 року і моя старша донька почали працювати в будинку для літніх людей. В Україні вона закінчила медичний коледж та має відповідну освіту для цієї роботи. В планах в неї закінчити найвищий ступінь навчання в SFI та вступити до медичного університету в місті Лунд. Вона почувається досить гарно, займається спортом, ходить в басейн та підтримує свій стан здоровʼя на належному рівні. Моя молодша донька навчається в гімназії, вивчає шведську мову та грає в Лундському волейбольному клубі. Я пишаюся тим, як ми змогли адаптуватися до нового життя. Але іноді я відчуваю такий відчай та зневіру, особливо, коли бачу, що робиться на моїй Батьківщині. Мене дуже рятує моя робота, мої доньки, чоловік, який постійно мене підтримує, та мої шведські родичі, яким я дуже вдячна за все, що вони роблять для нас.

Я хочу і надалі продовжувати адаптуватися в Швеції. Хочу вільно розмовляти шведською мовою та, можливо, здобути ще одну профільну освіту, щоб розкрити свої здібності у повній мірі. Чекаю з нетерпінням закінчення війни та нашої перемоги, щоб знову побачити свого чоловіка та, в решті решт, обʼєднати нашу сімʼю. Це для мене саме головне на даний момент.