“На протязі цих 25 кілометрів деякі жінки з дітьми йшли пішки до кордону. Кожна дитина несла рюкзак за плечима і іграшку в руках”

Ранок 24 лютого 2022 року мав бути звичайним, як і усі ранки до цього…

Я прокинулася швидше ніж раніше, заварила собі каву та присіла на диван. Мої маленькі діти ще спали. Мені на телефон постійно приходили повідомлення та я їх не читала, була не готова впускати їх у свій новий день. Розшторила вікна, за вікном сірий ранок, навпроти я побачила чоловіка, який, як завжди, годував голубів хлібом, а жінка підмітала тротуар. По плану ми мали з’їздити в лабораторію зробити аналіз крові дітям на визначення групи крові, потім садок та школа і я на роботу. Ще два дні до того нас повідомили в школі та садочку що у дітей повинні бути бейджі з групами крові і контактами батьків. Навіть тоді я не думала про війну, хоча чутки доносилися що скоро все почнеться. Особливо часто про це говорили відпочиваючі в Трускавці (це курортне місто, що знаходиться в 10 кілометрах від мого рідного Дрогобича). Я не вірила, а можливо не дозволяла собі повірити. Хоча останніх декілька місяців, якась важка тиша просто стояла в повітрі. Я думаю, що кожен з нас це відчував. Неначе щось нависло чорним куполом зверху. Тільки тепер я зрозуміла, що насправді ми інстинктивно, неначе собаки, відчували наближення подій. Про все я прочитала у соціальних мережах та побачила по телевізору. Діти ще спали. У мене почалася паніка, я не хотіла вірити. Бо саме за моїм вікном нічого не змінилося, чоловік годував голубів, а жінка підмітала асфальт.

Тишу пронизав гул винищувачів, вони літали дуже низько. Я не розуміла, що це і чиї вони. Ми з дітьми вибігли на вулицю, у дворі гули сирени, я не розуміла звідки йде звук. Машина наша була під під’їздом. В дворі чужі люди, машини з інших областей України. Наш світ був уже іншим. Ми вирішили їхати в село до моїх батьків. На заправках були величезні черги, в магазинах теж. Ще одну ніч ми провели в селі, було страшно, я не спала, розуміла, що якщо щось станеться, сховатися не буде куди. На ранок, я вирішила їхати до Швеції. Саме в цій країні працює мій рідний брат, ще чотири роки працював мій чоловік. Мої діти часто чули про цю країну. І їм я сказала, що ми їдемо на канікули до дядька.

Дорога була важкою, перед польським кордоном ми простояли в 25 кілометровій черзі більше ніж три доби. У нас закінчувалася їжа, чистий одяг, бензин. Дякувати Богові, місцеві люди об’єднувалися та пригощали нас чаєм, теплими стравами. Ми були дружні і єдині, як ніколи. Це було дуже важко, коли в старенькій автівці знаходилися четверо дітей та я з братовою дружиною. Але я не відчувала в той час ні страху, ні холоду, ні голоду, ні втоми.

На протязі цих 25 кілометрів деякі жінки з дітьми йшли пішки до кордону. Кожна дитина несла рюкзак за плечима і іграшку в руках, це були зайчики, ведмедики, котики. По дорозі були розкидані валізи, які напевно було несила тягти. В цей час розумієш, що насправді інші речі виявилися ціннішими, ніж ті, які я вважала цінними раніше. Що з собою ти можеш взяти? Взяти з усього того, що наживала останні роки, тільки дітей. На самому кордоні був хаос, дуже багато людей. Жінки з дітьми прощалися з чоловіками, сідали за кермо та їхали далі, а чоловіки поверталися додому в Україну.

На той момент ми ще не знали де безпечне місце в Україні. Якби знали, то я б ніколи не наважилася виїхати. Ніколи не жила за кордоном, не планувала і не припускала цього. Діти були в стресі, я і сама не була готова психологічно до таких подій. Найважчим було бути сильною. В день я намагалася посміхатися, спілкуватися, гратися з дітьми. В вечері, коли діти з

асинали, я залишалася сама з собою і тоді сльози було важко зупинити. І знову ранок, знову ранкова кава не у себе вдома. Прокинулися діти, біжу до них, бо в них зараз мій всесвіт в якому я маю бути сильною.