“Ми знаємо про страшні речі, які робилися на окупованій території російськими військовими. Наприклад, серед іншого, російські військові зібрали усіх чоловіків, які були в територіальній обороні міста, та розстріляли їх в парку.”

23 лютого 2022 року в мене було відрядження в Нову Каховку. Донька була в школі, а сина я відвезла 19 лютого до своїх батьків у Нову Маячку (Херсонська область). Я працюю медичним предствником в фармацевтичній компанії і коли 23 лютого я заїхала до лікаря дерматолога всі його речі були зібрані і він готувався їхати на фронт, бо він був військовозобовʼязаним. Я не вірила ні в яку війну і шуткувала над ним, що все це страшилки щоб нас залякати. Об 11 вечора я встигла забрати свого сина від батьків. А вже о 4 годині 24 лютого 2022 року я прокинулася від дзвінка свого друга, який повідомив мені, що російські війська перетнули кордон в місті Чаплинка. Це приблизно 200 кілометрів від Херсона. О 6 годині ранку вже був підірваний Чорнобаївський аеропорт. Вибух був такий потужний, що в нашій квартирі відкрилися вікна. Я не вірила в початок війни взагалі і не була до неї готова. В мене не було готівки, автівка була напівзаправлена. Мої батьки, які живуть в Новій Маячці, з першого дня потрапили під окупацію. Я вдячна Богу за те, що в останній день перед початком війни я забрала свого сина від них. Я була дуже збентежена і не знала, що мені робити. Їхати кудись далі чи залишатися в квартирі в Херсоні. Пізніше я вирішила виїхати до своєї подруги в приватний будинок – там був підвал. Здавалося, що це більш безпечне місце для мене та дітей. В цьому будинку ми провели два тижні. Біля двох місяців ми провели в окупованому Херсоні, п’ять разів змінювали домівки. Ми знаємо про страшні речі, які робилися на окупованій території російськими військовими. Наприклад, серед іншого, російські військові зібрали усіх чоловіків, які були в територіальній обороні міста, та розстріляли їх в парку. Люди були налякані, будь яка українська символіка, знайдена при обшуках, могла коштувати життя. Постійні обшуки домівок, зниклі та закатовані люди, психологічний тиск та пропаганда “русского миру” робили життя нестерпним.

Я постійно думала про те, що потрібно виїжджати з міста. Але це було не так просто: російські військові постійно розстрілювали колони машин з цивільними і виїзд міг закінчитися смертю. Волонтери тримали звʼязок з цивільними людьми в місті, пропонували нові маршрути виїзду. Але, навіть на цих маршрутах, було біля 20 блокпостів з російськими військовими, які необхідно було пройти. Ці військові були дуже різні: починаючи з гарно оснащених зброєю військових у камуфляжній формі, закінчуючи зеками, які зупиняли автівки, обшукували чоловіків та перевертали все, що було всередині авто. Всю інформацію з телефона треба було видалити, бо це теж перевірялося на блокпостах. Навіть карту виїзду, що прислали волонтери, потрібно було запамʼятати та видалити, щоб запобігти неприємностей, які могли трапитися з тобою та дітьми при виїзді з міста. Було дуже страшно. Ми їхали колоною з 300 автівок по новому маршруту, який волонтери розробили для нас. Це був зовсім новий шлях, але зліва і справа були вже купа розстріляних автомобілів, де догоряли люди, що теж намагалися виїхати з міста і врятувати життя своєї сімʼї. Треба було їхати лише по наміченому шляху, бо все навкруги було заміновано. Один неправильний рух міг коштувати тобі життя. Ми їхали майже день і заїхали до Снігурівки, де нас почали обстрілювати градами. Це була так звана “сіра зона”: територія, яка не була під контролем ні російських, ні наших військових. Все узбічча дороги було у згорівших автівках: їх було дуже багато і це було жахливо. Ми  потроху продовжували рух і потім побачили двох українських військових, НАШИХ українських хлопців. Це було справжне щастя: ніби та сама земля, але два різні світи! Ми вижили і виїхали з того пекла, що було позаду нас. Увечері того ж дня я з дітьми була в Одесі, але і там були вибухи і я зрозуміла, що мені потрібно виїжджати з країни. У Швеції в мене були друзі, які постійно запрошували мене до себе, вони дуже хвилювалися за нас. 7 квітня ми були вже у Перемишль (місто в Польщі), переночували і потім волонтери допомогли нам дістатись Стокгольма. Я хотіла побути там лише два тижні, але ми затрималися на місяць. Я постійно думала, що скоро все закінчиться і ми зможемо повернутися додому. Навіть не звільнялася зі своєї роботи в Україні аж до самого нового 2023 року. Коли стало зрозуміло, що ця війна надовго, ми звернулися до Міграційної служби в Швеції, яка надала нам житло спочатку в Крамфоше, де ми прожили півроку, а пізніше нас перевели до міста Хернесанд, де я з дітьми живу до сих пір. Мої батьки знаходяться в окупації і сьогодні. Періодично я маю з ними звʼязок. Вони розповідають, що всюди розпоряджаються російські військові. Примушують місцевих оформлювати російські паспорти, забороняють дітям навчатися онлайн в українських школах, постійно перевіряють будинки та шукають родичів українських військових. Будинки, які покинули люди, що змогли виїхати, наразі заселені російськими військовими. Люди відрізані від українських мереж та не знають, що відбувається в країні. Їм постійно кажуть, що росія тут назавжди, а України вже не існує. Справжній психологічний терор. Мені дуже боляче, що мої близькі люди живуть в таких обставинах. Я нічим не можу їм допомогти. Мені дуже боляче, що ми відірвані від рідної землі і не можемо жити своє життя так, як нам хочеться. Мені дуже болить, що я не можу прийти на могилу свого брата, який загинув три роки тому під час нещасного випадку. Мені дуже болить, що стільки цивільних людей загинуло тільки тому, що намагалися врятуватися. Все це з нашими життями зробила війна, яка прийшла на нашу землю 24 лютого 2022 року з ранковими вибухами і назавжди змінила життя мільйонів людей. Немає такої родини в Україні, яка б не постраждала від війни. Хтось в окупації, когось катували, хтось перебуває в полоні, когось вбили, когось вивезли з країни у невідомому напрямку. Багато родин, розділених війною, і невідомо, коли вони знов побачаться і чи побачаться взагалі. Ми віримо в нашу перемогу! І ми хочемо повернути назад наші життя та міста. Хочеться повернутися додому і обійняти батьків під мирним небом України.