“Потім ми побачили українських військових. І це був найщасливіший момент нашого життя. Ми не бачили наших військових протягом всього часу перебування на окупованій території, не чули рідної мови, не могли навіть співати пісні. Ми посміхалися, обнімалися, пригощали їх смаколиками, які мали, та співали пісні.”

Вранці 24 лютого 2022 року мені зателефонував брат і сказав: «Почалося!». Я вийшла на город і побачила, що горить аеропорт в Чорнобаївці. Я відразу почала складати речі та документи в валізу. Я ще не розуміла, що маю робити. Почалися дзвінки від друзів з міста Херсон. Ми вирішували, що робити далі. Варіант залишитися в приватному будинку в селі здавався на той момент більш логічним та безпечним. Я була дуже розгублена і збентежена. До мого будинку упродовж дня з’їхалося біля 12 моїх близьких друзів з усіх куточків міста. Серед жителів села почалася паніка, бо не було продуктів, не можна було зняти готівку, ми не знали коли все закінчиться. В нашому селі була ферма, яка почала волонтерити та допомагала місцевим мешканцям з молочними продуктами. Місто та область були окуповані в лічені часи. По нашому селу великими колонами почали їздити БТРи. Російські солдати систематично заходили в будинки і шукали українських військових, батьків та дружин українських військових. Одного разу я поїхала в Херсон за продуктами, перед нами зупинився  російський БТР, з нього по черзі сплигували солдати російської армії. Останній на мить зупинився і навів на мене автомат. Це була дуже страшна хвилина мого життя. Ми звикли жити під обстрілами та все одно вірили, що це не може тривати довго. В місті почалися репресії. Почали ходити по домівках і перевіряли щоб діти не навчалися онлайн в українських школах. Пропагандували вчитися по російській програмі навчання. Це було навіть обовʼязковим! Погрожували, що будуть лишати батьківських прав, якщо будемо намагатися чинити опір. Дуже багато людей переходили на російську сторону та ставали колаборантами. Вони здавали позиції українських військових та допомагали ворогу. Моя мама працювала в Херсоні в центральній лікарні медичною сестрою. Кожного дня вона їхала 30 кілометрів до роботи. Їй необхідно було пройти 2-3 блокпости російських військових з повними перевірками документів та всього, що їм ще заманеться. Чоловіків вони роздягали повністю та ставили в пряму лінію. Вони повинні були стояти мовчки з відкрити документами і чекати дозволу на проїзд у місто. Деяких не пропускали, ніхто не знає їх подальшої долі. В лікарні були систематичні пресинги щодо роботи з росіянами. Людей психологічно обробляли щодо співпраці. Тим, хто міг чинити будь-який опір, загрожували та шантажували благополуччям їх родин. Багато колаборантів були на посадах у лікарні, в поліції, в школі.

Я провела в окупації 8 місяців. Однієї ночі мій дворічний син почув звук і повернувшись до мене спокійним голос сказав :«Чуєш летить літак? Зараз буде вибух». Мене це дуже налякало, що моя дворічна дитина настільки звикла до такого життя, що сприймає війну за належне. Я вирішила виїжджати з міста. Це було дуже важко зробити після стількох місяців окупації, бо російська влада зробила вже пропускну систему. Ти мав довести причину свого виїзду із міста. На той час, антонівський міст був підірваний: він сполучав Херсон з лівобережжям, і треба було рухатися через річку Дніпро. В цьому місцевим допомагали перевізники. Щоб зробити перепустку нам потрібно було доїхати до міста Енергодар. Дорога була дуже важка, 30 блокпостів, які ми мали пройти з повною перевіркою документів. Ми зняли квартиру біля так званої «катівні» (місце, де російські військові знущалися над українцями). Кожної ночі ми чули як дуже кричали чоловіки, а зранку біля стін цієї катівні стояли жінки, які намагалися знайти та визволити своїх чоловіків. Перепустку ми оформлювали три дні і це були самі страшні дні мого життя. Кожної хвилини міг бути обстріл адміністрації, де оформлювали документи на виїзд, і моя сімʼя могла загинути. Я заплатила великі гроші щоб оформити ці документи поза чергою і ми вирушили в дорогу. На кожному блокпосту нас обшукували, дивилися наші телефони та вивертали усі речі з авто. Чоловіків роздягали повністю та шукали будь що, що могло їм вказати на лояльність до української влади, наприклад татуювання з українською символікою. Із 20 автівок що рухалися в колоні, пропустили тільки 10. Інших завернули, їх доля мені невідома. Потім була так звана «сіра зона». Це зона активних бойових дій, яка знаходиться між російським і українським контролем. Вона постійно під обстрілами і повністю замінована. Наша колона рухалася не швидко та все одно остання автівка заблукала і попала під обстріли, але, на щастя, люди в ній вижили.

Потім ми побачили українських військових. І це був найщасливіший момент нашого життя. Ми не бачили наших військових протягом всього часу перебування на окупованій території, не чули рідної мови, не могли навіть співати пісні. Ми посміхалися, обнімалися, пригощали їх смаколиками, які мали, та співали пісні. Ми вибралися і ми були цілі. Це був перший раз після початку війни, коли я видихнула з полегшенням. Ми добралися до міста Запоріжжя та оселилися в волонтерському центрі, а вже на наступний день були у Вінниці, де мешкає мій брат. Прожили в нього два дні та насолоджувалися українськими продуктами харчування. Ми не бачили їх з моменту окупації. Це теж було щастя, особливо для дітей. Але війна продовжувалася навіть у Вінниці, було постійно чутно вибухи. Я вирішила їхати з дітьми далі. На той час, моя близька подруга вже була з дітьми у Швеції і я вирішила їхати саме туди. Мій шлях розпочався з Польщі, потім була Німеччина, а звідти на поромі я добралася до Стокгольму. Через місяць після того, як я приїхала до Швеції, наші військові звільнили Херсон. Ця новина була найяскравіша, але, хоч 11 листопада 2022 року Херсон був звільнений від російської армії, вже 20 листопада почалися обстріли міста. В Херсоні залишилася моя мама медик, яка не захотіла виїжджати зі мною та дітьми. Та коли снаряд впав на сусідній будинок і зруйнував його вщент, вона погодилася приїхати до мене у Швецію.

Наразі Херсон та область дуже страждають від влучань ракет. Люди гинуть у власних будинках та просто на вулиці. Це та підлість, на яку спроможна російська влада: зруйнувати вщент все, що вона не змогла втримати. Ми дуже хочемо повернути свої життя назад, в ту мирну країну, де ми народилися та виросли і жили щасливо до початку війни. Наші життя змінилися назавжди, але ми маємо віру бути щасливими, навіть пройшовши через такі важкі випробування як війна.