“Ми просиділи в сараї біля двох діб. В нас не було зовсім ніякої їжі та води. Ми голодували.”

24 лютого 2022 року я прокинулась від дивних звуків на вулиці. Було відчуття, що щось дуже велике рухається по дорозі і від цього руху йде гучний гул. Я визирнула у вікно і побачила, що по дорозі рухається важка бронетехніка з символами «Z» на ній. Ми тоді навіть не розуміли, що саме це означає. Це було початком широкомасштабної війни та важких випробувань, які чекали на мене та на мою родину. Мій чоловік одягнувся і пішов на роботу, а я була вдома зі своєю свекрухою та сином, ми увімкнули телевізор і побачили вже офіційно, що почалася війна. Це був дуже важкий і страшний день. Згодом почала ревіти сирена сповіщаючи громадян про повітряну небезпеку, почалися вибухи. О сьомій годині ранку по гучномовцю поінформували про початок війни. Я дуже злякалась і не знала що нам зараз робити. За пʼять років до війни в нашій родині сталась трагедія – ми з чоловіком втратили дитину, яка народилася передчасно на 7 місячному терміні вагітності, але лікарі не змогли врятувати їй життя. Я пережила дуже складну гінекологічну операцію після якої я не могла вже мати дітей. А у 2021 році помер мій тато з яким я була дуже близька. Ці пережиті стреси далися в знаки і в мене почав підніматися тиск та тремтіти руки. В лікарні я пройшла обстеження – в мене, в 40 років, виявили симптоми ранньої стадії хвороби Паркінсона. Також мені треба було постійно стежити за рівнем тиску. Я почала приймати ліки. Одного дня швидка допомога забрала мене з роботи з діагнозом мікроінсульт в результаті якого паралізувало ліву сторону мого тіла. Мене виходжували мій чоловік та його мама. Ми не готувалися до війни. В нас не було запасів їжі чи інших речей, які необхідні в екстрених ситуаціях. То ж, коли почалася війна, ми зрозуміли, що у нас дуже мало їжі, а купити нову вже немає де. Всі магазини були зачинені, на вулиці були страшні вибухи, ми боялись навіть вийти на вулицю. Ми ділились їжею з сусідами. З сусіднього села Попівка фермери привозили молоко і роздавали його безкоштовно. По місту ширилася інформація, що російські війська можуть підкидувати на подвірʼя різні речі, їжу або навіть іграшки, але категорично заборонялося їх піднімати, бо вони можуть містити вибухівку. Вже 26 лютого ми побачили на своєму подвір’ї іграшку, яка містила всередині вибуховий пристрій – її розмінували українські сапери. В мене двоє дітей. Донька, якій 19 років і яка на момент повномасштабного вторгнення російської армії була у моєї мами в місті Батурин (Чернігівська область), та син, якому на той момент було 10 років і він жив з нами. Сина дуже сильно налякали вибухи і він постійно ховався. Перші декілька днів ми весь час сиділи в льоху. Там була сира картопля та консервації, які ми їли. Але було дуже холодно і ми вибралися в наш будинок, де мій син постійно сидів в шафі з речами. Іноді він ховався в будку до собаки. Йому здавалося, що наш пес зможе його захистити. Він питав в мене весь час чи нас вб’ють, плакав і казав, що він хоче жити. На вулиці постійно тривали бої, російські війська пересувалися містом, але українські військові намагались їх вибити. То ж ми постійно чули постріли.

Наше місто має декілька мікрорайонів. Ми жили в маленькому районі біля Загребелля – саме через наш район заходили російські війська, то ж, ми були перші, хто попав під обстріли. Одного дня я вийшла на наше подвір’я. Я дуже погано пересувалася – в мене це виходило лише за допомогою палиці для ходьби. Чоловік був у місті, де шукав для нас хоч якісь харчі. Хтось постукав в наші ворота, я відкрила хвіртку і побачила військово з автоматом. Я спитала в нього: «Ви хто?» на що він мені відповів, що він Росія і прийшов вбивати бандерівців, після чого вдарив мене прикладом по голові. Я втратила свідомість. Мене врятував сусід, який вибіг мені на допомогу та встиг викликати швидку. Я прийшла до тями вже в реанімації, у мене була пробита голова. Після цього в мене віднялися ноги і я пересувалася тільки на інвалідному візочку. В перших числах березня я повернулася з лікарні додому. За мною наглядала мати мого чоловіка, вона вивезла мене на подвір’я подихати свіжим повітрям поки не було сигналів тривоги, біля мене був мій десятирічний син. На подвір’ї ми побачили російського військового, який бив мене по голові прикладом. Він стояв з автоматом, посміхався і цілився в мене. Мій син дуже злякався, я благала сина бігти та сховатись десь, бо він міг стріляти і в нього. Але все сталося дуже швидко, російській військовий вистрелив в мене з автомата і втік. Куля пройшла на виліт не заподіявши критичних ушкоджень. Мій чоловік надав мені першу медичну допомогу. В цей день у місті були дуже запеклі бої. Українські військові всіма силами вибивали ворога з Конотопу. Російські військові руйнували все, що тільки можна було. Ракетами знищили авіаремонтний завод, льотну смугу, зруйнували частину пологового відділення. Удари були такі високоточні, що, здавалось, хтось їм підказував куди бити. Вони також грабували будинки, знущались над людьми фізично та психологічно. Ходили по будинках та забирали домашніх тварин, запаси їжі, що були у людей. Наш будинок теж не був виключенням. Мою родину та родину наших сусідів російські військові вигнали з будинку та закрили в сараї. Вони погрожували, що спалять нас, якщо ми не віддамо все коштовне, що у нас є. Принесли каністру з бензином та вимагали віддати гроші та золото, яке ми мали. Я була поранена, хоча мій чоловік надав мені першу допомогу, але таке поранення без допомоги лікарів не могло само собою загоїться. Ми просиділи в сараї біля двох діб. В нас не було зовсім ніякої їжі та води. Ми голодували. Мій син плакав та просив хоч щось поїсти. Оглянувши сарай вздовж і впоперек ми не знайшли нічого їстівного. Намагалися їсти сіно, але воно було дуже холодне і сире. Ми благали дати хоч якусь їжу для дитини, але ніхто упродовж всього часу не відгукувався. Ми не розуміли скільки ще це буде тривати і чи витримаємо ми. Але 6 березня українські військові посунули ворога з міста і врятували нас. Перше, що я пам’ятаю, що відкриваються двері сараю і я бачу українського військового, який знімає свій бушлат і одягає на мого десятирічного сина. Він був весь в моїй крові, так як тулився весь час до мене в сараї. Військовий запитав його чи він поранений, але син показав в мою сторону і благав швидше надати медичну допомогу мені. Ми вийшли з сараю і я побачила трупи російських військових прямо у нас у дворі. Це було дуже дивно, але я не відчувала болю від поранення та страху, я відчувала тільки страшний голод. Ми дуже хотіли їсти. Нас нагодували наші військові, а потім вони відвезли мене до лікарні, де мені надали медичну допомогу. Мені зробили операцію і переливання крові так як за дві доби в мене була дуже велика крововтрата. Тиждень я провела в лікарні. В місті почали проводити евакуацію людей. Спершу вивозили дітей та людей похилого віку. З’явилися волонтери, які привозили гуманітарну допомогу та медичні препарати першої необхідності. Так як в мене була хвороба Паркінсона, яка почала дуже прогресувати в цей період, я потребувала терапії та ліків, яких, на жаль, волонтери не мали. 14 березня 2022 року нас було евакуйовано з міста. Хоча військові домовлялися про так званий зелений коридор для цивільного населення, метою якого був безпечний вивіз людей в більш віддалені райони, ми їхали під обстрілами майже всю дорогу з Конотопа та змогли видихнути тільки коли опинилися в місті Лубни. В Лубнах нас також зустріли місцеві волонтери, які поміняли мені мій старий інвалідний візочок, який ледве рухався, бо був пошкоджений кульовим пострілом, на старий, але неушкоджений. Я могла навіть їздити в ньому. Мені зробили перев’язку, також нас нагодували гарячою їжею. Кожному дали теплий одяг та рюкзак з різними смаколиками для сина. Мій син увесь час намагався запастися хлібом і водою, а смаколики навіть і не їв. Я дивилась на нього і бачила, як він подорослішав за ці декілька тижнів. Це вже був не десятирічний бешкетник, якого я знала. Він був дорослою людиною в маленькому тілі, який намагався дбати про мене та тата. Він знав, де волонтери роздавали їжу, а де можна було отримати медичну допомогу. Смаколики його вже не цікавили, проте цікавило де можна було взяти хліба та консервів на всяк випадок. О 10-й вечора приїхав евакуаційний потяг, який прямував до Львова. Ми їхали 15 годин, інколи зупинялися на короткий час, до нас в потяг забігали волонтери з їжею та водою. Вже 15 березня ми були на західній Україні. У Львові нас зустріли волонтери, які допомогли нам з теплим одягом та взуттям. Нас посадили на автобус та повезли до кордону з Польщею. Проте, перший раз нам не вдалося перейти кордон, так як в мого чоловіка не було посвідчення, що він є особою, яка доглядає та супроводжує людину з інвалідністю і має право перетнути кордон разом зі мною. Ми поверталися пізно вночі назад в село, де ми мали заночувати, я була на інвалідному візочку і хтось штовхнув його, я впала і розбила коліно. Двоє діб ми були в передмісті Перемишля і чекали на вирішення питання щодо документів. Ми жили в спортивному залі школи, спали на матах. 17 березня російські військові почали бомбити Львів і ми чули ці вибухи. Було відчуття, що війна рухається разом з нами і немає безпечного місця взагалі. За допомогою волонтерів ми потрапили у місцеву соціальну службу, яка зробила моєму чоловіку документ, що він є наглядачем та особою, яка супроводжує людину з інвалідністю. 18 березня в прикордонному пункті Грушів ми перейшли кордон усією родиною. Нас зустріли польські прикордонники та волонтери і тільки там мій син зміг розслабитися і взяв цукерки та смаколики у волонтерів. Мені вони привезли зручне інвалідне крісло, теплий плед та напоїли гарячою кавою. Я відчувала вдячність, тепло та спокій. Увечері 18 березня ми заїхали в Краків, в пункт приймання біженців. Місцеві волонтери питали нас куди хто хоче їхати далі. Так як у мене була специфічна хвороба, ми шукали країну, яка зможе допомогти мені більш за все підтримувати своє здоров’я в належному стані. Нам рекомендували або Німеччину, або Швецію. В цьому пункті приймання біженців були шведські волонтери Алан та Віктор, які дізналися про мою родину та нашу ситуацію – саме вони довезли нас аж до самої Швеції. 20 березня 2022 року о першій годині ночі ми прибули в Швецію.

Нас відвезли в місто Арільд, де ми прожили з 20 березня по 25 травня в маленькому будиночку біля моря. Родина, яка прийняла нас в свій гостьовий будинок: Лінус лікар-ортопед та його дружина Белла. Вони опікувалися нами як тільки могли. Вони купили нам увесь одяг починаючи від спідньої білизни закінчуючи взуттям та верхнім одягом. Лінус одразу зробив мені обстеження в лікарні, де працював і наполягав на операції на коліні, а також операцію з реконструкції кісток ноги, яка була однією з причин чому я не могла самостійно рухатись. Вони допомогли оформити нам документи, які дозволяли перебувати на території країни. Також вони допомогли мені стати на облік як хворій на Паркінсона щоб я могла отримувати необхідні мені ліки. Це була турбота, якої я ще ніколи не відчувала в своєму житті, і вона йшла від людей, які не знали про мене нічого, крім того, що я була біженка з України. Проте, для них я була ніби їх близький родич. 24 березня Лінус забрав мене на операцію, попередньо зробивши всі необхідні дослідження. Операція тривала сім годин і закінчилась успішно. Потім був період реабілітації, коли я заново вчилася ходити.

25 травня ми оселились в готелі міграційної служби в місті Мальме. 2 червня нас відвезли в місто Бостад в тимчасове житло, де ми прожили до 25 липня. 1 липня вийшов новий закон, який делегував питання щодо розселення осіб, що шукають прихисток, комунам. До нас приїхала міграційна служба і запитала в яку саме комуну ми хочемо потрапити. Для мене була важлива моя реабілітація і належне лікування та встановлення на облік як хворої Паркінсона. Важливо також було щоб помешкання знаходилось на першому поверсі, так як я погано ще могла пересуватись самостійно. Міграційна служба виділила нам житло в місті Лунд, де ми живемо і сьогодні.

Упродовж року я вивчала шведську мову, яка викладалася для українців і, паралельно, ми з чоловіком почали шукати роботу. Син ходив до школи. Улітку 2023 року мені подзвонили щодо вакансії асистента кухаря в будинку для літніх людей. Я дуже хвилювалася, так як розуміла, що маю певну специфіку здоров’я та погано рухаюсь самостійно, але я дуже хотіла працювати. Я пройшла співбесіду і 14 серпня 2023 року я вийшла перший раз на роботу. Мені дуже подобається моя робота і колектив, в якому я працюю, став для мене дургою родиною. Мені подобається вводити в наше меню українські страви, які подобаються як моїм колегам так і особам, що проживають в будинку для літніх людей. Також я маю час для вивчення шведської мови так як мій контракт передбачає лише 75 відсотків зайнятості. Мій чоловік теж знайшов роботу та працює на фермі, де доглядає коней. В грудні 2023 року, через 5 років шлюбу та 10 років спільного життя разом, ми з ним обвінчалися в Кафедральному Соборі в місті Лунд. Це мій другий шлюб, але мій чоловік то є кохання мого життя. Ми пройшли з ним стільки випробувань, що я впевнена, це людина саме для мене. Наразі Лунд є особливим містом для нас обох. Наш син адаптувався в місцевій школі і вже дуже гарно розмовляє шведською мовою. Для нашої родини все склалося добре. Ми дуже раді, що ми потрапили саме до Швеції, де стільки людей відкрили нам свої серця. Але досвід того, що ми пережили, залишитися з нами назавжди. Мій син до сих пір лякається літаків та гучних звуків. Час від часу прокидається вночі, бо йому знов наснився кошмар, де він сидить в сараї і йому хочеться їсти. В нашому домі на столі завжди є хліб і навіть більше ніж нам треба. В моїй кишені я завжди маю шматок хліба, він ніби заспокійливе для мене. Коли я його кладу до себе в кишеню, він стає ніби талісманом, який береже мене від всього поганого, що з нами сталося.

В Україні і досі триває війна і там залишилися моя мама і старша донька зі своїм чоловіком. Вони не хочуть виїжджати і частина мого серця і досі там, де волають сирени та летять дрони-шахеди, ціль яких знищити те, що мені найдорожче. Моя родина докладає всіх зусиль тут в Швеції, щоб допомогти нашим військом в Україні досягти перемоги. Кожного місяця ми збираємо гуманітарну допомогу, все що тільки можемо, та передаємо на фронт. Таке зло, яке нам довелося побачити та відчути на собі, не має існувати. Ця темрява має назавжди піти з нашої землі, з наших життів.

Українську версію тексту написала – Олена Андрєєнкова.