“Я дуже не хотіла залишати Харків. В ньому я народилася та прожила усе своє життя.”

24 лютого 2022 року я прокинулася о 4 ранку від звуків вибухів. В моїй країні почалася війна. Я не могла це відразу усвідомити та повірити в це. Ще вчора я гуляла по вечірнім вулицям мого улюбленого, прекрасного, європейського міста Харків і не вірила, що у 21 столітті може розпочатися повномасштабна війна, яка за лічені дні зруйнує місто до невпізнанності. Моє місто знаходиться на відстані 80 кілометрів від кордону з Росією. Останні місяці до початку війни на цьому кордоні спостерігалося скупчення військ Російської Федерації. Але це здавалося психологічним залякуванням та маніпуляцією зі сторони Росії. І ось, 24 числа, мій світ змінився. Ми вийшли з моїм чоловіком на вулицю і побачили та почули ці зміни одразу. Люди були в паніці, над нами гули військові літаки, десь вибухали снаряди. Літаки летіли так низько над нами, що ми бачили навіть пілота, який ніби знущався над нами, бачивши як люди полягали на землю зі страху він майстерно скидав снаряди на будівлі, які знаходилися біля нас. В першу чергу, російські військові намагалися зруйнувати стратегічні обʼєкти нашого міста. Так, постраждали усі заклади вищої освіти Харкова. Одразу ж була знищена казарма льотного училища, де загинуло багато курсантів, на мій погляд просто дітей 16 – 20 років. Також стратегічним об’єктом була телевежа, яку обстрілювали російські військові, але так і не змогли її знищити. Місто та українські військовослужбовці чинили опір. Я дуже боялася окупації і розуміла, що якщо в найближчі дні російські військові займуть Енергодар, то перекриють єдину дорогу, яка сполучає східну та західну частину і ми вже не зможемо покинути місто. Весь час я та мій чоловік сиділи у підвалах та ховалися від вибухів та ракет. Я психологічно дуже важко це переносила та ніби оніміла в той час, я просто перестала розмовляти, не могла вимовити жодного слова. Мій син, що вже давно жив та працював у Швеції, почав шукати шляхи як евакуювати мене з Харкова. Він знайшов військового з територіальної оборони Харкова, який 1 березня 2022 року знайшов мене в підвалі та допоміг виїхати на Київську трасу (50 кілометрів від Харкова). Так я почала добиратися до кордону на Західній Україні. Другого березня також з Харкова вирушили вслід за мною моя донька та її чоловік. Ми змогли зустрітись в Дніпрі і далі вже рухались разом. Дорога була складна і до Івано-Франківську ми дісталися 9 березня. Донька з її чоловіком залишились в Івано — Франківську, а мене чекала дружина мого сина на кордоні з Румунією.

І так я поїхала далі. Таким чином, мене врятували мої діти. Кожен з них приклав немало зусиль щоб подолати той дуже складний шлях. Моя донька з її чоловіком зараз живуть в Ірландії. Тепер ми маємо можливість зустрічатися. 13 березня ми з невісткою дісталися Швеції де нас зустрів мій син.

Я дуже не хотіла залишати Харків. В ньому я народилася та прожила усе своє життя. В ньому народилися мої діти. Я харків’янка в п’ятому поколінні. В 1887 році тут народилася моя прабабця Євдокія Кирилівна, яка прожила 92 роки та багато разів розповідала мені про радянську владу, яка намагалася знищити українців ще на початку 20 століття. На прикладі історії моєї родини можна побачити, як століттями радянська, а потім і російська влада знущалася з нашої нації і знищувала її цілеспрямовано та регулярно. Зі слів вже моєї бабці, яка народилася в 1912 році, все почалося з розкуркулювання. Так називалися політичні репресії радянської влади, які застосовували до заможних селян десь в 1921 році з метою передачі державі найрентабельніших селянських господарств разом із землею, вилученням значних запасів сільськогосподарської продукції та ліквідацією найзаможніших селян так як бачили в них загрозу. Моя прабабця втратила все, що мала тоді. В неї забрали землю, худобу, всі запаси, що в неї були, винесли всі меблі та золото, що мала родина. Дякувати долі, що не розстріляли та залишили троє дітей разом з нею. В 1933 році почався голодомор, який спричинив загибель багатьох мільйонів людей по всій території України. Це був масовий, навмисно організований радянською владою голод. Дуже багато харківʼян померло тоді. Бабуся розповідала, що її сім’я вижила тільки завдяки тому, що вони шукали замерзлу картоплю в полях, їли кору дерев та листя. В той час радянська влада почала політику переселення. В ті хати, де жили все життя українці, які потім померли під час голодомору, заселили російські родини з Сибіру. Так місто поступово з українського перетворювалося на російське. В 1939 році народилася вже моя мама, а 1943 році Харків був окупований німецькими військовими. В моїй сім’ї роками жив страх розповідати історію нашої родини. В ті часи це було небезпечно і могло коштувати життя. Навіть, під час другої світової війни радянська влада не переставала вчиняти розстріли за доносом та будь-яке слово, яке ти сказав проти влади, було дуже небезпечним. В 1963 році в Харкові народилася я. Ми все життя розмовляли в родині українською мовою, але в місті, коли я росла, майже не було жодної на той момент української школи чи університету, де викладали українською мовою. Місто вже стало російськомовне, а українська мова вже тоді піддавалась дискримінації. Українська мова вважалася мовою селян, простих людей, які нібито не мали гідної освіти і це було недоречно розмовляти українською мовою в місті. В 1991 році Україна здобула незалежність. Тільки тоді в Харкові почали з’являтись українські школи та вищі навчальні заклади. Але мій син 1985 року народження все одно ходив до російської школи. В 2014 році після початку війни на Донбасі та окупації Криму в Харкові офіційно перейшли на українську мову в сфері обслуговування та документації. Але, навіть тоді, я неодноразово чула, як люди були дискриміновані за ознакою мови, наприклад в магазині, коли працівника примушували перейти з української мови на російську. Мене це завжди дуже обурювало і я ніколи не мовчала з цього приводу та наполягала, що мова у нас державна тільки одна і це є українська мова. В місті і досі дуже багато людей проросійських настроїв та вподобань. Вони скаржаться на те, що українська влада та військові чинять опір і не дають Росії окупувати Харків. Вони вважають себе більш росіянами, ніж українцями, яким дуже добре та зручно мешкати в такому прекрасному місті як Харків. І вони чекають на те, коли прийде російська влада в місто. Багато таких людей є колаборантами та допомагають ворогу в його злих намірах. Я ніколи б не змогла жити в Харкові під російським прапором. Я ненавиджу російську владу і все, що вона робила та робить з українцями та конкретно з моєю родиною упродовж віків. Мені дуже боляче, що врешті решт ця влада примусила виїхати мою родину з мого улюбленого, прекрасного міста, яке я люблю всім своїм серцем і чекаю на повернення в мій український Харків, такий, яким я його знаю і відчуваю.

На сьогоднішній день я живу в гуртожитку в населеному пункті Блентарп муніципалітету Сйобо. Я ходжу на курси SFI та шукаю роботу. В Україні я власноруч шила вироби зі шкіри, різноманітні сумки, ремені, гаманці, які були дуже популярні. Зараз я намагаюся щось робити, щоб не забувати свого ремесла. Я дуже вдячна шведському населенню, яке надзвичайно допомагає мені і сьогодні. Я була вражена чуйністю шведів, які відкрили нам свої серця і постійно приймають участь у наших долях. Я ніколи цього не забуду.

Українську версію тексту написала – Олена Андрєєнкова.