“Мені страшно думати, що буде з нашою батьківщиною та що буде зі світом в цілому. Не дивлячись на те, що це виглядає як локальна війна для більшості людей, я впевнена, що якщо Україна програє, то це змінить світ в цілому.”

24 лютого 2022 року я прокинулась десь о 5 годині ранку від звуків вибухів. Я та мій громадянський чоловік зрозуміли, що почалась війна. Ми швидко зібралися та поїхали до дітей мого чоловіка від першого шлюбу щоб завезти необхідні документи на дітей його колишній дружині, яка хотіла якомога швидше вивезти дітей до західних областей України. Я зателефонувала своєму синові і сказала щоб він збирав свої речі. Я вирішила їхати з ним до своїх батьків у Вінницю. Приблизно біля 8:30 години ранку я була у себе вдома. Син, якому на той момент було 14 років, вже зібрав свою валізу куди поклав майже всі свої підручники зі школи. Я була достатньо зібрана, так як  мала чіткий план за яким маю діяти і це мені допомагало. Вже о 10:30 ми виїхали з Києва на моїй автівці. Дорогою автівки рухались дуже повільно оскільки виїхати одночасно намагалось дуже багато людей. Біля двох годин ми просто стояли і  майже не рухалися. Над нашими головами літали винищувачі, деякі люди розверталися та поверталися назад. Деякі шукали інші дороги щоб все ж таки виїхати. Я не знала жодної іншої дороги до Вінниці тому я вирішила чекати. Мене дуже вразило коли я побачила людей, які просто йшли пішки. В руках у них були діти, тварини, вони везли туристичні валізи за собою. В мене в авто було декілька вільних місць і я вирішила взяти з собою жінку з дитиною яка йшла пішки. Військові та просто цивільні люди вже копали окопи щоб якось оборонятися під час наступу російських військових. Це була нова реальність, яка не вкладалася у мене в голові. Війна! І ось вона вже близько, зовсім поряд, в небі з ворожими винищувачами, з танками на вулицях твого міста. Я постійно слухала новини. Майже всі автівки з людьми  рухалися в напрямку західної України до кордону з Польщею. Коли я дісталася нарешті до Житомирської траси мій шлях став легшим так як я їхала в інший напрямок аніж всі інші. Я висадила жінку з дочкою в Житомирі та поїхала на південь до Вінниці. Я їхала на максимально можливій швидкості так я чула, що почалися бомбардування міста Калинівка (Вінницька область), де був розташований військовий аеродром. Я не знала чи буде нам безпечніше в Вінниці, але там були мої батьки і я намагалася якомога швидше доїхати до них. Я їхала одинадцять годин і вже пізно вночі ми були у Вінниці. Через декілька днів до нас приїхав мій громадянський чоловік. У нас був багатоповерховий будинок і кожного разу під час повітряної тривоги ми збігали вниз до підвалу. Це було дуже виснажливо, особливо для моїх батьків, які були літнього віку. В передмісті Вінниці у моєї рідної сестри, яка під час повномасштабного вторгнення знаходилася зі своєю сім’єю в Угорщині, був будинок, в який ми вирішили переїхати всі разом. В цьому будинку був льох для картоплі і саме там ми ховалися під час обстрілів. Ми були одягнені і вдень і вночі. Деякі з наших знайомих чоловіків йшли добровольцями на фронт. Наша родина допомагала збирати їм на необхідне обладнання і від цієї діяльності ставало якось легше. В новинах ширилися страшні повідомлення щодо просування російських військових в Київській області та можливості застосування ядерної зброї країною-агресором. Мене це дуже лякало. З цієї причини в мене трапилася  панічна атака. Мій психологічний стан непокращувався. Десь у віці 24 років я захворіла спадковим психічним захворюванням – біполярним розладом. Цей розлад проявляється двома різними станами психіки. А саме, афективним станом, коли психіка має хвилю збудження – так званий маніакальний стан – та депресивним станом, коли афект йде на спад і починається депресія. Він має загострення під час весни та восени, але будь які сильні стреси також можуть бути рушійним механізмом цього захворювання. Ще до війни я почала відчувати, що маю легкий депресивний стан, який починає підсилюватись. Стрес від війни, постійні обстріли та страшні новини загострили цей стан.  Душевний біль, знесилля та втома – ось, що я відчувала тоді майже весь час. У мене був дуже поверхневий сон після якого я постійно відчувала себе розбитою. Мені довелося  підвищити дозування моїх ліків, але це також не допомагало. Моя сестра, яка теж спостерігала за новинами з Угорщини і знала про мій стан здоров’я, наполягала, щоб ми покинули країну і приїхали до неї. І я вирішила, що це буде найкращий варіант для мене та мого сина. Пізніше до нас приєдналися сестра чоловіка моєї сестри та її дочка. Моя мама з батьком вирішили залишитися на той момент в Україні. Мій громадянський чоловік розробив нам маршрут як саме ми маємо їхати на автівці враховуючи мій стан. Я зібрала усі свої внутрішні сили щоб подолати цю подорож. Ми їхали біля прикордонних міст. 2 березня ми були вже в Коломиї, де зупинились переночувати, а в обід 3 березня ми перетнули кордон з Угорщиною. Мені було дуже важко залишати свою Батьківщину, залишати батьків, залишати свого громадянського чоловіка, але я розуміла, що я маю це зробити задля безпеки свого сина. Ввечері третього березня нарешті ми добралися до моєї старшої сестри. Мій психологічний стан не поліпшувався. Я хворію на біполярний розлад багато років і вже навчилася досліджувати своє психологічне здоровʼя самостійно. Ніби я була у безпеці серед рідних людей, але це був тільки початок мого подальшого шляху. Чоловік моєї сестри запропонував мені шукати роботу. Він розумів, що війна буде тривати довго і я маю розраховувати на свої сили в подальшому. Мене це спочатку приголомшило, але я все таки почала розсилати свої резюме. Я за освітою лікар і останні декілька років я викладала медицину для іноземних студентів англійською мовою в національному університеті імені Тараса Шевченка в місті Києві. І вже 8 березня 2022 року я проходила співбесіду з директором невеликої компанії, яка займалася розробкою медико-технологічного обладнання щодо моніторингу стану легенів недоношених дітей і знаходилась в місті Лунд в Швеції. За фахом я є неонатолог і моя дисертація в університеті була саме про догляд за недоношенми немовлятами.

Я дуже нервувала на цьому інтерв’ю так як мала його проходити на англійській мові та  в певному психологічному стані і не знала як на це відреагує роботодавець. Але вже через кілька годин мені передзвонили і повідомили, що я прийнята на роботу на посаду клінічного директора проекту і можу прилетіти до Швеції як тільки буду готова. Я одразу знайшла квитки на літак і вже 15 березня ми були в Мальме. Нас зустріла моя директорка і одразу привезла до офісу в місті Лунд. Спочатку ми поселилися в будинку професорів Лундського університету, які приймали участь у розробці обладнання для цієї компанії. Будинок мав два поверхи та два окремі виходи. Нам запропонували увесь другий поверх за окрему оплату. Так як я ще не отримувала жодної заробітної плати, перший місяць оренди сплатила моя компанія. Також нам купили продукти харчування та інші побутові речі, які були необхідними на перший час. Допомогли з документами в Міграційній службі та відкрити рахунок у банку. Також почали шукати нам окреме помешкання в Лунді. Сина оформили до місцевої школи. Не дивлячись на всі позитивні події в моєму житті, я почувала себе дуже погано. Моя депресія продовжувала поглинати мене. В мене посилився страх щодо того як я буду справлятися з тією роботою, яка мене чекала в цій компанії. Більш того, ніхто навіть і не здогадувався про мою хворобу та в якому стані я наразі перебувала. Усе своє життя я приховувала свій діагноз від усіх. Я постійно лікувалася в Україні, але приватно, навіть, можна сказати, анонімно: усі процедури проходили на дому. В мене офіційно немає жодних записів щодо моєї хвороби в офіційних документах. Так як саме цей розлад, на мій погляд, міг вплинути на мою лікарську кар’єру. Але я була в чужій країні, в мене закінчувалися мої ліки, які я приймала на постійній основі, а головне мені було важко вже приховувати мій стан здоров’я так як це могло впливати в подальшому і на мою роботу. Я наважилася відкрити свою «таємницю» професорці в сімʼї якої я мешкала. Вона поставилася до цього з максимальним розумінням і навіть повела мене до місцевої спеціалізованої лікарні, де я одразу стала на облік і зараз на постійній основі отримую медикаментозне лікування. Мені стало легше від того, що хтось знав про мене правду і це ніяк не впливало на відношення до мене.  Я завжди приймала себе такою, яка я є, але після цього випадку  почала допомогати іншим людям, особливо українцям, яких я зустрічала в Швеції, які мали важкий психологічний стан через війну і не знали як з цим впоратися. Я почала відверто казати іншим людям, що маю біполярний розлад і знаю, що таке депресія і як з цим впоратись. Прийняття моєї хвороби стало моєю силою, моїм досвідом, який я могла передати далі. Моє життя продовжувало змінюватися.

Я розійшлася зі своїм громадянським чоловіком, так як наші відносини не змогли витримати випробування на відстані. Для мене це був важкий момент, але я його пережила. Син гарно адаптувався до шведського соціуму і йому тут подобалось. Був переглянутий мій контракт в Україні щодо роботи викладачем і, так як в країні війна, іноземні студенти були змушені виїхати. Тому мій контракт не подовжили далі. Я звільнилась з українського університету. В мене з’явилось коло українців, з якими я почала спілкуватися в Швеції. Все це ще більше віддаляло мене від думки щодо повернення додому в Україну. Єдине, за що я ще хвилювалася, були мої батьки. Ні я, ні моя сестра, не знаходилися в Україні і ми почали думати про те як їх забрати з нашої батьківщини. В мого батька є такий самий розлад як і у мене. Він ніколи не хотів лікуватись і не отримував жодної допомоги від лікарів. Вже більше десяти років він зовсім не виходив із дому і був в дуже пригніченому стані. Моя мама дуже нервувала залишаючись в Україні. Всі ті злочинні дії, які чинили російські військові щодо цивільного населення незалежно від віку, лякали її. То ж постало питання як вивезти обох батьків з України. Спочатку влітку 2022 року мама приїхала на короткий термін до мене в гості, щоб побачити взагалі чи зможе вона тут жити, а потім повернулась додому. Пізніше, в листопаді 2022 року, я спланувала свою поїздку до України, щоб самостійно вивезти батьків та двох наших котів. 17 листопада ми прибули до Швеції. А 14 січня 2023 року, після оформлення документів в Міграційній службі, мої батьки отримали житло в Лунді.

Через півтора роки компанія, в якій я працювала, почала готуватись до клінічних випробувань своєї медичної техніки. На це виділявся певний бюджет, але його було недостатньо, тому почались скорочення всіх тих витрат, які на той момент були не такі важливі, як випробування. Моя позиція теж потрапила під це скорочення. Компанія підписала зі мною договір, що у разі відновлення цієї позиції в компанії, я буду першою, кому запропонують цю посаду. У вересні 2023 року я перестала працювати в компанії, але я була зареєстрована в страховій організації «А-kassa» з самого початку своєї трудової діяльності в Швеції. Тож коли я втратила роботу я одразу звернулася до агентства з працевлаштування та повідомила страхову компанію і одразу з першого дня почала отримувати фінансову допомогу. За ці кошти я можу наразі сплачувати оренду за своє помешкання та жити разом зі своїм сином. Мені на все вистачає. Але я знаходжуся в активному пошуку роботи з першого дня скорочення. Я почала ходити на курси вивчення шведської мови так як незважаючи на те, що я вільно спілкуюсь англійською, знання шведської мови значно покращить мої шанси знайти гарну роботу в подальшому. Я продовжую активно подавати своє резюме в різні міжнародні медичні компанії, але поки що не маю зворотного зв’язку.

Мене дуже непокоїть те, що відбувається зараз в Україні. Світ втомився від війни, багато хто не хоче навіть, думати про війну. В цей час кожного дня на полі бою і в мирних містах гинуть громадяни України, а Росія тільки нарощує військове виробництво, збільшує кількість військ, посилює атаки з метою захоплення більшої території. Мені страшно думати, що буде з нашою батьківщиною та що буде зі світом в цілому. Не дивлячись на те, що це виглядає як локальна війна для більшості людей, я впевнена, що якщо Україна програє, то це змінить світ в цілому. І невідомо, куди ще нам прийдеться їхати та бігти в такому випадку. Порушенні всесвітньо визнані і документально зафіксовані на міжнародному рівні кордони незалежної держави, тим самим порушенні світові домовленості щодо всього, порушені одні з базових норм міжнародного права. І хотілося б, щоб світ чітко розумів це, бо, на мою думку, він також знаходиться у реальній небезпеці на даний момент.

Українську версію тексту написала – Олена Андрєєнкова.