“Я вийшла з автівки підняла очі до гори і побачила, що над моєю головою летить ракета в напрямку мого дому. Вона летіла так низько наді мною, що я бачила, навіть, літери, які були на ній. Саме цей спогад залишиться зі мною назавжди.”

24 лютого 2022 року я прокинулась о 5 ранку від звуку сильного вибуху. Я і моя сімʼя жили в місті Васильків біля військового аеродрому тому гучні звуки від літаків нас не лякали, навпаки, все моє життя я мешкала в військових містечках так як мій батько та мій перший чоловік були військовими. Звуки від винищувачів, які піднімалися у небо і приземлялися, був для мене як рідний. Але саме цей гул дуже злякав мене. Мій чоловік, з яким ми мешкали разом в квартирі на той момент, вийшов на балкон і побачив, що щось горить в стороні військового аеродрому. Ми зрозуміли, що почалася війна. Мій колишній чоловік та батько моїх двох дітей військовий і коли в 2014 році почалася війна на Донбасі він брав у ній участь. Тому я знала, що таке війна, але навіть я не очікувала, що вона буде повномасштабною у 21-му столітті. На нашу країну напали з багатьох напрямків з застосуванням всієї існуючої військової техніки величезною армією, що сягала близько 250.000 осіб. Враховуючи те, що ми мешкали біля стратегічного обʼєкта, який російські військові намагалися знищити в першу чергу, наші життя були у небезпеці. Перша моя реакція була сховати дітей в безпечне місце. Вони спали, так як це був ранній ранок, я підхопила спочатку одну, потім другу дитину і ще в ковдрі перенесла їх до ванної кімнати і поклала їх обох у ванну. Це було саме безпечне місце у нашій квартирі на той момент. Діти були дезорієнтовані і розгубленні. Наступний мій крок був подзвонити моїй мамі, яка жила в такому самому військовому містечку, але біля міста Житомир. Мама підтвердила мої побоювання, їх теж бомбили. Я відчула, як вся тремчу від переляку, тисячі думок пронеслися в одну хвилину. Я згадала всіх своїх близьких людей, які зараз знаходилися в небезпеці, в тому числі і мого колишнього чоловіка, який наразі служить у збройних силах України і точно зараз виконував свою роботу десь там, де літали російські літаки і кидали бомби на мирні міста нашої Батьківщини. Ми жили біля Одеської траси, яка вже на той момент була переповнена автівками з людьми, які почали масово виїжджати з міста. Я не знала що мені робити далі, куди рухатися, в якому напрямку. Було чітко зрозуміло, що залишатися біля військового аеродрому дуже небезпечно. Мені подзвонила моя подруга з Києва, в її батьків була дача в напрямку міста Біла Церква – це було більш безпечне місце на той момент, ніж наше, тому ми і вирішили виїхати всі разом. Я зібрала деякі речі та іграшки для дітей, аптечку та всі продукти, що можна було їсти без приготування. Ми поїхали двома машинами на всяк випадок, були думки, що якщо щось трапиться по дорозі, є вірогідність, що одна з машин залишиться цілою і ми доберемося до місця прихистку. На дорогах були затори, на заправках великі черги і бензин був чітко лімітований по 20 літрів на машину. На деяких заправках пального не було взагалі. В місті почалась паніка. Люди стояли у величезних чергах до магазинів за продуктами та в банкомати щоб зняти готівку. Ми чекали наших друзів у центрі міста щоб далі їхати разом. Був дуже поганий звʼязок, я вийшла з автівки підняла очі до гори і побачила, що над моєю головою летить ракета в напрямку мого дому. Вона летіла так низько наді мною, що я бачила, навіть, літери, які були на ній. Саме цей спогад залишиться зі мною назавжди, я не зможу забути це ніколи в своєму житті. Тоді я чітко зрозуміла, що у нас почалася нова реальність і ніколи вже не буде як було раніше. Ось ворожа ракета, яка летить над нами, наді мною та моїми маленькими дітьми, щоб зруйнувати мій дім та все, що мені було дороге в ньому. Вона летіла декілька секунд, але для мене цей час був розтягнутий на хвилини, ніби зйомка в повільному режимі. Звісно ж цю ракету побачили і мої діти. Мій син, якому на той момент було шість років, дуже злякався. Події того дня будуть ще довго даватися в знаки на психологічному стані мого сина, але на той час ми усі зібралися та доїхали до місця нашого першого прихистку. Пізніше туди ще під’їжджали інші наші друзі та родичі. Всі були в паніці та не знали, що робити далі. Хтось пропонував їхати одразу закордон, хтось хотів залишитися і чекати далі на розгортання подій. Ми були прикуті до новин, які постійно змінювалися і від того ставало ще гірше. Ми не могли нічого їсти, готували тільки для дітей. Не роздягалися і не роззувалися, щоб бути готовим у будь-який момент рушити з місця. Постійно придумували нові плани дій, що робити, якщо станеться так чи інакше. Коли я виходила на подвірʼя, я постійно бачила літаки, і вони були не українські. Я все своє життя прожила біля льотовища і знала, як виглядають наші українські літаки. Мені було постійно страшно. Першу ніч я спала разом зі своїми дітьми. Мої думки були про те як їх прикрити собою, щоб вони змогли вижити, якщо на наш будинок впаде бомба. Єдине бажання кожної матері — це вберегти життя своїх дітей. Ми пробули в цьому будинку упродовж двох днів. Частина людей, які знаходилися з нами, вирішили їхати на захід країни, а за можливості – закордон. Я вагалася куди їхати розглядаючи два варіанта прихистку. Перший – це їхати в Житомир, до батьків, де у нас була маленька хатинка на околиці міста. Другий варіант – їхати до своєї тітки, яка мешкала біля міста Макарів і запрошувала нас до себе, але, коли я думала саме про це місце для прихистку, мене починало викручувати з середини, я не могла знайти цьому ніякого логічного пояснення. Вже пізніше, коли Макарів був окупований російськими військовими буквально за один день, я подякувала собі, що обрала саме перший варіант для своєї родини і поїхала до Житомиру. Ми їхали глухими селами пʼять годин так як траса була вже дуже небезпечна. Коли ми заїхали в місто, його було не впізнати. Порожнє місто, без людей, всюди стоять блок пости, бетонні плити в центрі міста, гудять весь час сирени. Було моторошно на це все дивитися, на місто мого дитинства, яке за декілька днів перетворилось у місто, де йде війна. Добравшись до нашого будиночку, який був розташований на березі річки і знаходився в низині, начебто далеко від всіх бід на землі, я змогла трохи заспокоїтися та видихнути. Там не було чутно ні сирен, ні літаків. Здавалося, що тобі наснилося жахіття і ось-ось ти проснешся і зрадієш, що це був тільки твій нічний кошмар. Але в реальному житті ситуація тільки погіршувалася з кожним днем. Був вже окупований Макарів та село, де жила моя тітка та моя двоюрідна сестра. Ми дізналися про страшну трагедію, яка сталася з нашим родичем та кращим другом мого тата Олександром. В його дім увірвались російські військові та намагалися зґвалтувати дружину Олександра, жінку, яка була вже похилого віку. Її чоловік заступився за неї і російський військовий вистрелив в нього. Він помер упродовж наступних декількох днів від втрати крові так як російські військові заборонили надавати йому першу допомогу. Ще двох сусідів вбили так як вони були в камуфляжному одязі в себе вдома. Тобто, російські військові почали вбивати цивільне населення, ґвалтувати жінок, грабувати будинки і це ми чули від очевидців подій, від наших родичів, які жили на територіях України, які потрапили під окупацію. Весь час вони просиділи в підвалі рятуючи свої життя. Мені було моторошно від новин, я бачила, що російські війська просувалися все далі до Києва і Київської області. В мене було двоє дітей і думки про їх порятунок не полишали мене ні на секунду. Я дуже боялася окупації та тих звірств, які чинили російські військові з цивільним населенням. В перших числах березня мені прийшло повідомлення на телефон від родичів мого колишнього чоловіка, які багато років мешкали в Швеції в місті Стаффансторп. Це був рідний брат мого колишнього чоловіка та його дружина, які запропонували мені і дітям приїхати до них і це було рішучим поштовхом для мене, щоб виїхати з України.

Це було дуже важке рішення для мого коханого чоловіка, але він розумів, що я не маю інших варіантів. Він вирішив супроводити мене та дітей до кордону, а потім повернутися додому, так як на той момент чоловіків призовного віку вже не випускали за межі України. 3 березня 2022 року ми вже були у місті Ужгород, що межує на кордоні з Угорщиною, а 4 березня я та діти сіли до евакуаційного потягу в місті Чоп і вже через 15 хвилин ми були в Угорщині. Був дуже тяжкий момент розлуки з коханим, я бачила як він плакав, коли потяг почав від’їжджати від станції. Це був дуже щемливий момент для нас обох, ми не знали, що буде далі з нашими життями і чи побачимо ми один одного ще хоч коли не будь. В Угорщині нас зустріли місцеві волонтери, які допомагали з усім чим можна було. Так, мені потрібно було житло на одну ніч, так як я мала квитки на літак, але вони були на вечір наступного дня. Місцеві волонтери знайшли мені готель в Будапешті, де вперше з початку війни я змогла нарешті розслабитись та заснути без прокидання від найменшого звуку. 5 березня 2022 року я вже була у Швеції, в місті Мальме, де нас зустріли наші родичі, які відвезли нас до міста Стаффансторп, в якому у них був власний будинок. Вони максимально намагалися зробити наше перебування в Швеції комфортним. Виділили нам окрему кімнату в своєму будинку. Вони постійно підтримували нас, розважали та відволікали від того, що ми пережили, допомогли нам у оформленні наших документів в Міграційній службі. З України постійно приходили погані новини, майже кожного дня надходили звістки, що хтось з наших знайомих військових загинув. Я прожила зі своїм попереднім чоловіком 13 років у шлюбі і була знайома з багатьма з його колег військових та з їх родинами. Я тримала постійний звʼязок з мамою, яка залишалась в Україні і кожного ранку першим, що я робила, це телефонувала їй дізнатись чи жива вона, чи живі наші інші родичі. Я та мої діти були в безпеці, але мої думки були там, далеко від Швеції, в країні, де кожного дня гинули знайомі, де від потраплянь ракет і бомб рушилися будинки близьких, де ревіли сирени та летіли ворожі ракети, щоб зруйнувати наш дім. Я відчувала дуже сильну провину за те, що я змогла виїхати зі своїми дітьми, а хтось ні. Хтось досі перебуває в бомбосховищах кожного дня, хтось досі в окупації. Було відчуття, що я не маю права радіти життю, не можу отримувати задоволення від побаченого в Швеції, не можу розважатися, не можу святкувати дні народження, бо я тут, а там і досі війна, і хтось і досі дуже страждає.

Щоб якось відволіктись і не сидіти в новинах увесь день я почала самостійно вивчати шведську мову, діти вже у травні 2022 року почали ходити до місцевої школи. Я почала вивозити дітей в різні чудові місця щоб розрадити їх та спробувати продовжити їх щасливе дитинство. Поступово ми поверталися до нормального життя. Влітку я почала шукати собі роботу, ходила на співбесіди, але в моєму серці ще жила надія на повернення додому в Україну. Моє резюме розглядали декілька роботодавців і ось одна консалтингова компанія найняла мене на роботу тестувальником IT продуктів. Майже в той самий час міграційна служба надала моїй родини місце в гуртожитку і в вересні 2022 року ми переїхали від наших родичів. В гуртожитку ми прожили девʼять місяців, а потім в мене зʼявилася можливість винаймати окремо житло в Стаффансторпі. Влітку 2023 року до мене приїхала мама, щоб допомогти мені з дітьми, я вмовила її залишитися з нами. Але серце болить за тих близьких, які все ще залишаються в Україні. Я постійно тримаю з ними тісний звʼязок та намагаюсь допомагати чим можу.

Я призвичаїлась до життя в Швеції і веду такий самий побут, як і усі люди поряд зі мною. Я працюю, сплачую податки, орендую житло, сплачую рахунки, але в чомусь я дуже обмежена. Наш статус перебування не надає повноцінні права, не дозволяє повною мірою користуватися послугами та можливостями країни. Без персонального номера я не можу записати свого сина навіть до музичної школи, в мене немає Bank ID, я довго не могла нормально користуватися шкільними додатками та переглядати електронний щоденник своїх дітей у школі. Також комуна нам й досі не надали можливості вивчати SFI. Це дуже незручно і тримає нас у підвішеному стані. Ми не розуміємо, чого нам чекати та що з нами буде через рік, коли директива щодо тимчасово прихистку закінчиться. Невідоме майбутнє тримає нас в постійній напрузі. Ми не знаємо, що буде з Україною, ми не знаємо що буде з нами у Швеції. І це дуже пригнічує. Зі своєї сторони я докладаю максимум зусиль щоб інтегруватися в суспільство. З іншого боку я почуваю себе непотрібною цьому соціуму. Ми живемо в Швеції вже майже два роки, мої діти також інтегруються саме у це суспільство, вивчають мову, заводять контакти. Вони намагаються продовжувати навчатися заочно в українській школі, але це дуже важко робити одночасно. Тобто розрив між знаннями моїх дітей і дітей, які навчаються в Україні по українській системі з кожним півріччям все і більше і більше. Гостро стає питання щодо можливості взагалі отримання подальшої вищої освіти і в якій саме країні вони це зможуть зробити. Моєму синові на сьогоднішній день 8 років і це питання не так гостро щодо нього, а ось донька, якій 13 років, дуже хвилюється. Це її найближче майбутнє та її доля. Всі ці питання мене дуже турбують і бентежать, але я вдячна за все, що ми маємо. Вдячна, що нас прихистили і дали можливість знов почати жити наші життя. Ми отримали колосальну допомогу, на яку, навіть, і не сподівалися від простих людей, які були і є поряд з нами. Я ніколи цього не зможу і не хочу забути. І буду намагатися робити все, що від мене залежить для нашого спільного добробуту.

Українську версію тексту написала – Олена Андрєєнкова.