“Поряд з перинатальним центром був військкомат, я визирнула у вікно і побачила дуже багато наших військових, які йшли до нього. По вулиці почали бігати люди. Мені стало дуже страшно за наше майбутнє. Першою моєю думкою було: невже і цього разу я втрачу дитину.”

24 лютого 2022 року десь о п’ятій годині ранку я прокинулась від звуків вибухів. Я лежала на збережені вагітності в перинатальному центрі міста Луцьк. Це була моя четверта вагітність за останні 10 років. Мені не вдавалося зберегти три попередні вагітності. Ми з чоловіком намагалися жити далі своїм життям та навіть і не мріяли, що цього разу дитина прийде до нас. Але це сталося. Я відчувала змішані почуття – від щастя до страху – я не знала як у мене все буде цього разу. І ось я на 7 тижні вагітності прокидаюсь в лікарні від вибухів за вікном тому що в моїй країні почалась війна. Поряд з перинатальним центром був військкомат, я визирнула у вікно і побачила дуже багато наших військових, які йшли до нього. По вулиці почали бігати люди. Мені стало дуже страшно за наше майбутнє. Першою моєю думкою було: невже і цього разу я втрачу дитину. Перший триместр вагітності є дуже важливим та самим небезпечним в сенсі можливих ускладнень, які в мене на той час вже почалися. Саме тому я і була в лікарні на збережені. Я чула серцебиття дитини на ультразвуковому дослідженні, я полюбила вже цю дитину і намагалася боротися до самого кінця за її життя. До мене в палату прийшов мій лікар і повідомив мене, що в зв’язку з початком війни нас усіх мають виписати додому так як знаходитися в лікарні було вже дуже небезпечно. Російські військові бомбили луцький аеропорт та нафтові бази, які знаходилися недалеко від нашої лікарні. За мною приїхав мій чоловік. Ми не знали що нам робити далі. Через декілька днів бомбардування міста знову відновилося. Ми зрозуміли, що навіть в Луцьку знаходитися небезпечно. Мій чоловік почав наполягати, щоб я виїжджала з України. Їхати зі свого рідного дому в стані вагітності з ускладненнями в іншу країну без свого коханого чоловіка – цей план здавався мені божевільним. Проте, наша родина вірить в Бога, ми почали молитися і просити Божого благословіння. З міста весь час виїжджали люди. Так як наше місто знаходиться недалеко від польського кордону виїхати було неважко. Я не хотіла залишати свого чоловіка одного, я хотіла пройти увесь шлях нашої довгоочікуваної вагітності разом з ним, проте, зважаючи на те, що існувала загроза викидня увесь перший триместр вагітності, в разі евакуації я мала їхати тільки в лежачому положенні.До війни я працювала фізіотерапевтом і займалась реабілітацією людей з інвалідністю. Одна з моїх колишніх пацієнток хотіла виїхати до Польщі разом зі своєю дочкою і я  запропонувала  поїхати з нею так як хотіла допомогти іще комусь. У той самий час мій друг, з яким ми ходимо до однієї церкви, запропонував мені допомогу щодо транспорту для евакуації. Він мав свій власний мікроавтобус в якому було ліжко для відпочинку та зміг би мене довезти до Польщі. Для мене це був той момент, коли я мала вирішити що мені робити далі. Я розуміла, що головне – це виносити здорову дитину, а значить я маю виїжджати не дивлячись ні на що. В мене з’явився план. В моєму дитинстві в нашій церкві була організація, яка мала назву Скандинавська дитяча місія. Головою цієї місії в Україні була жінка, яка була моєю сусідкою. Вона допомагала організовувати дитячі табори українським дітям в Скандинавії. Таким чином ще в 13 років я відвідала Швецію та Данію. Мені дуже сподобалося місто Мальме, яке ми відвідали першим, і коли піднялося питання куди саме їхати на час евакуації, я інтуїтивно вирішила їхати саме до цього міста.

15 березня 2022 року ми виїхали до Польщі, де я зупинилась у місцевій церкві, яка надавала прихисток для українців, та захворіла в цей період на COVID. Упродовж тижня я одужувала та продовжувала шукати волонтерів, які б могли мене довезти до Швеції. Але всі, хто їхав до Швеції, мали лише сидячі місця для пасажирів, а мені це не підходило. Я молилася кожного дня і просила у Бога вирішити це питання для мене. І ось, в один чудовий день, в їдальні при церкві я познайомилася з пастором із Латвії, який дізнався про мою ситуацію та запропонував мені свою допомогу і довіз мене у своїй автівці, яка мала простір саме для того, щоб я могла їхати в лежачому положенні. Таким чином я та моя знайома з дочкою 26 березня 2022 року дістались до Швеції. Першим містом, в якому ми зупинилися, було Томелілья, де в місцевій церкві нам надали прихисток. Моя знайома з дочкою залишилися в цьому місті, а я мала їхати далі так як я шукала найкращу лікарню, де я змогла б стати на облік враховуючи специфіку своєї вагітності. Я потребувала спеціальних дій з боку лікарів щоб зберегти свою дитину. Саме такі процедури здійснювали в Мальме та Лунді. Одна моя знайома українка, що проживає в Мальме, знайшла шведську родину, яка погодилась надати мені на деякий час прихисток у своєму домі. Я прожила в цій сім’ї півтора місяці, але я хотіла отримати своє житло так як скоро мала народитися моя дитина. Я звернулась до Міграційної служби 24 травня 2022 року з проханням надати мені окреме житло. Мене заселили в міграційний готель, де я прожила три з половиною місяці поки мені не надали окрему кімнату в гуртожитку в місті Мальме.В цей період мені дуже допомагали волонтери. Я приїхала з маленьким рюкзаком за спиною і не мала ні одягу, ні взуття, ні речей для дитини. Все, що мені було потрібно, мені допомогли дістати волонтери, які працювали в організації Malmö Helps, та шведські віруючи, які були парафіянами церкви Europaporten/Klädhjelpen (Malmös Pingstförsamling), яку я почала відвідувати в Мальме. Я отримувала від них не тільки одяг та продукти, я отримувала від них підтримку та обійми, яких мені дуже не вистачало.

В кінці серпня 2022 року я заселилась в гуртожиток. До мене дуже гарно поставилася адміністрація і надала гарну кімнату біля ліфта та пральні щоб мені було легше справлятися з дитиною коли вона народиться. Я почувала себе там в безпеці. Нарешті в мене з’явилося моє маленьке місце, де я можу жити та чекати на появу нашої дитини.Дев’ятого вересня 2022 року на три тижні до мене зміг приїхати мій чоловік. Він волонтер при українській церкві і міг тоді ще виїжджати закордон задля закупівлі гуманітарної допомоги, яку капелани церкви потім відвозили на схід України щоб передати безоплатно всім, хто її потребує. Я проходила усю вагітність сама. Всі переживання та емоції щодо всього цього 9-ти місячного періоду мені приходилося проживати без нього. Мене дуже підтримувала в цей період моя акушерка, яка приділяла мені максимум уваги. Але мені хотілось бути разом з моїм чоловіком хоча б під час народження нашої дитини. Ми молилися щоб це сталося саме в його приїзд. І ось, 21 вересня 2022 року, о 05:26 ранку народився наш син Лев. Ми були неймовірно щасливими в той момент нашого життя. Це було для нас Божим благословінням та довгоочікуваним дивом. Мій чоловік пробув з нами ще декілька днів і мав повертатися до України. Я боялась залишатися без нього і горювала від цього. Я розуміла, що знов буду сама з маленькою дитиною на руках і не знаю, коли знов побачу свого чоловіка і чи побачу взагалі. Жити в паралельних світах дуже складно. Коли перевіряєш весь час телефон та новини, дивишся, де впала ракета в Україні і що зруйнував черговий дрон-шахед в твоєму місті, де в цей час були твої рідні. Мама, якій вже за сімдесят років, має отримувати увагу тому наразі мій чоловік розривається між роботою, волонтерством та допомогою нашим батькам. З іншого боку, на мені лежить відповідальність за дитину і я робила все, що тільки могла. Мої дні були більш схожі на автоматичні дії жінки, яка виснажена вщент. Я кормила дитину, купала, гуляла, потім знов кормила, вкладала спати, дрімала по десять хвилин і знов кормила, мила, носила його на руках, коли він плакав. Пригадую наше перше Різдво в гуртожитку. Я дивилась в вікно, на моїх руках лежала дитина, на вулиці падав сніг, я плакала від почуття самотності. Іноді я озираюсь на пройдений шлях і мені здається, що я б не змогла пройти його ще раз. Тільки завдяки моїй вірі та Божій допомозі, яка була виражена в різних аспектах, я змогла це все здолати. В Бога немає інших рук окрім наших. І дійсно, поряд завжди були люди, які пропонували мені допомогу. Як шведи, так і українці, які мешкали поряд. Інколи приносили мені приготовану їжу, інколи купували продукти, хтось приносив одяг для малюка. Я приймала все з подякою.

На даний момент моєму синові вже рік і чотири місяці. Ми продовжуємо жити в гуртожитку в місті Мальме. Я розглядаю можливість влаштувати Лева до садочку і хочу почати шукати роботу. Я обожнюю медицину і все, що з нею пов’язано. До народження дитини я багато часу приділяла своїй діяльності як фізіотерапевт. Я викладалася на сто відсотків і була щаслива, коли бачила результат своєї праці. Я пройшла великий шлях в медичній галузі, починала як операційна медсестра, а згодом була директором реабілітаційного центру в місті Луцьк. Мені б хотілося бути корисною і тут, в Швеції. Я точно знаю, що я зможу проявитися найкращим чином.На сьогоднішній день в Україні збільшились обмеження щодо виїзду осіб чоловічої статі призовного віку закордон. І навіть волонтери мають великі проблеми з перетином кордону. Тому я не знаю коли ще зможу побачити свого чоловіка. Останній раз він приїздив до нас на Різдво 2023 року. Позаду важкий шлях, який ми змогли пройти, попереду невідомість, яка лякає та виснажує, але я вірю Богові і його плану щодо нашої долі та сім’ї. Ми зможемо все подолати. Я вірю, що одного дня ми знов об’єднаємось як кожна любляча родина, що мріє проживати життя разом.

Українську версію тексту написала – Олена Андрєєнкова.