“Евакуація була дуже важким випробуванням для мене. Під моєю опікою був батько, який не міг рухатися. Іноді доводилося переносити його на руках.”

24 лютого 2022 року мене розбудив дзвінок старшого сина о 7 ранку. “Мамо, почалася війна!” – почула я в слухавці. Першою реакцією були шок та недовіра. Але пізніше почали дзвонити друзі та знайомі, які були налякані та збентежені. Із інтернету ми дізналися, що російські війська атакували у нашому місті аеродром. Люди масово ставали в чергу до банкоматів та знімали кошти – хто скільки міг. На другий день біля військоматів вже вистроїлися черги. Чоловіки хотіли боронити своє місто та згуртувалися щоб записатися до лав територіальної оборони. Мій чоловік теж пішов захищати свій дім. Наше місто знаходиться на відстані 100 кілометрів від Чернігова. Ми знали, що в Чернігові кояться страшні речі. Місто обстрілювали кожного дня, була велика кількість жертв. Ми боялися використовувати мобільний зв’язок так як була вірогідність, що російські війська можуть прослуховувати розмови. Ситуація кожного дня погіршувалася. Місто незабаром могло попасти під окупацію. Я дуже хвилювалася за дітей та за свого батька, який переніс інсульт і зовсім не міг рухатись. Мій двоюрідний брат, який допомагав мені у ці складні часи як тільки міг, наполягав щоб я виїжджала якомога швидше. Так як офіційної евакуації у нас організовано не було я знайшла людей, які за допомогою бабтиської церкви організували виїзд людей з міста. І я, з трьома дітьми та батьком, виїхала зі свого рідного Ніжина до міста Хмельницький, яке знаходиться в західній частині України. В Хмельницькому нам знайшли візок для батька і тільки після цього ми рушили до кордону з Польщею. 25 березня ми перетнули кордон з Польщею, а 30 березня ми вже були у Швеції. Евакуація була дуже важким випробуванням для мене. Під моєю опікою був батько, який не міг рухатися. Іноді доводилося переносити його на руках. Дякувати Богові, поряд завжди були люди, які допомагали мені. Це були мої янголи на землі. Я пам’ятаю кожного з них, дякую їм щоденно. Також серце моє боліло за мого чоловіка, який на той момент вже вступив до лав збройних сил України, та двох синів, які залишилися в Україні. В середині квітня мене, батька та трьох моїх дітей переселили до міста Гернесанд. Нам дали житло, а комуна стала допомагати піклуватися за батьком.

Ми живемо в очікуванні того моменту, коли зможемо повернутися додому. Я на зв’язку з чоловіком та синами кожного дня. Я вірю Богу, який допомагає нам отримувати перемогу щодня!