“Багато запитань і жодної відповіді. Згодом стало зрозуміло, що виїхати на автомобілі з міста буде важко через затори.”

24 лютого я прокинулась о 5 ранку від звуку вибухів. Хоч я ніколи до цього не чула вибухів такої сили – одразу здогадалась, що почалась війна. Ми не знали що робити. Чому напали, чому знищують, що далі? Багато запитань і жодної відповіді. Згодом стало зрозуміло, що виїхати на автомобілі з міста буде важко через затори, бо більшість людей теж тікають з міста. Моя родичка, що живе в Швеції, наполягала, щоб ми приїхали до неї і купила нам квитки на потяг до Польщі. Наступного дня ми через штовханину та натовп сіли на потяг. Людей в потязі було так багато, що в купе, яке розраховано на три пасажира, їхало по 8-10 чоловік, люди сиділи всюди: і в проході і в тамбурі. Так як оголосили воєнний стан в державі, чоловік і син призовного віку не мають права покидати країну, вони залишились в Києві. Потім ми прилетіли Стокгольм, де нас зустріли родичі. Міграційна служба поселила нас в Хернесанді.