“Ми хотіли їхати якнайдалі, відірватись від того болю, жаху та пекла, яке є в Україні. Серце розривається тому, що це наша Рідна Земля. Це було вперше, коли ми протягом всього життя тікали якнайдалі. “

Одної ночі біля нашого будинку проїхала колона, яка розмістилася на нашому подвір’ї та подвір’ях моїх сусідів. Вони почали обстріли і отримували у відповідь. За весь час війни я злякалася в цю ніч найбільше тому що земля дрижала, вибухи були жахливі і ти не розумів куди прилетить, що робиться там, на горі, і чи доживуть до ранку твої діти, сусіди та близькі. Вибухи продовжувалися близько 2 годин і нарешті настала довгоочікувана тиша. Ми слухали радіо з якого розуміли, що стан наш не дуже добрий, що зелених коридорів нам не дають і ми зовсім відірвані від світу оскільки мости всі підірвані і немає шляхів виїхати.
Російська армія почала шукати військових, що були задіяні в антитерористичній операції, які проживали в селі. Вони зривали замки, вибивали двері, займались мародерством і вели себе в чужих оселях як власники. Наш сусід брав участь в антитерористичній операції, зараз має трьох діток. Було дуже страшно щоденно спостерігати як до нього приїздили озброєні військові, вривались в дім. Вони ходили по різних домівках наставляючи зброю і забирали телефони. Деякі з російських солдат, яких відправили на війну, були зовсім дітьми і коли вони тікали з постів російська армія їх розстрілювала.
В сільському клубі російські військові зробили для себе шпиталь. До нього нікого не пускали, туди їх літаки постійно привозили вбитих та поранених. Неподалік, в будівлі школи, був їхній штаб.
Так минали дні і ночі в постійному страху за своїх дітей, за рідних, за домівки. Новини давали сили прокидатися бо сподівались, що все це скоро скінчиться, але, нажаль, дива не сталося. Коли не було що їсти і діти були повністю виснажені ми прийняли рішення вивозити дітей. Чоловік сказав: «Їдьте, а я буду тут чимось допомагати збройним силам України». Але виїхати ми так і не змогли тому що міст був підірваний, а річка розійшлася і затопила будівлі, а російська армія, до того ж, не давала дозволу на виїзд. Дехто все рівно тікав під обстрілами і по кладці, яку зробили щоб люди могли діставатись іншого берега річки. Ми були в очікувані. За тиждень до виїзду ми жили вже в будинку тому що діти в погребі захворіли і втомилися. Одного дня прийшли російські солдати, оточили наш будинок та під прицілами вивели нас з будинку. Діти почали плакати, я теж, мене відпустили до дітей а чоловіка забрали. Повернувся він через декілька хвилин, але ці хвилини здалися мені вічністю. Діти раділи та плакали одночасно.
Російські солдати все частіше почали обдивлятися оселі, в деяких жили і, незважаючи на наявність господарів, вели себе як вдома. Їхні автомати щохвилини мерехтіли в очах господарів. Ми готувалися до від’їзду, 10 днів ходили до людей і просили щоб забрали і нас, але виїзди з села перекрила російська армія і не давала згоди на проїзд. Та й червоний хрест зник тому що декого з його представників підстрелили російські солдати і ніхто з них вже не хотів продовжувати допомагати.
Нарешті настав день виїзду, якого так довго чекали знесилені та злякані діти. Не розуміли куди мама їх збирає. Вони не знали, що тата вони бачать, можливо, в останнє. Я плакала сидячи з дітьми в автобусі, а діти, не розуміючи, просто прощалися з тим, що було їм таким милим і рідним. Попереду було найстрашніше, те, чого я боялася – це перехід річки, де був підірваний міст, оскільки від того, як ми перейдемо річку, залежало наше життя. Доїхавши до місця нас обшукали, дали певний час для переходу з території, яку окупувала російська армія, до вільної території. На іншому березі вже стояла наша українська армія. Нам пощастило, за цей час не було ні авіанальотів, ні обстрілів градами. Ви колись дивилися фільми жахів? Ця відстань, вона була жахливою і її важко описати. Поряд стояв підірваний міст, обстріляні машини, речі, затоплені будівлі виглядали де інде. Ці кадри стоять щоденно перед очима. Нарешті, діставшись до наших хлопців, ми з полегшенням зітхнули, але хлопці сказали ховатись, бо постійно йдуть обстріли і тут небезпечно.
Так ми дісталися до Києва, нас довіз червоний хрест. Зареєструвавшись, ми всі роз’їхались хто куди. Ми з кумами поїхали до них, шукати квитки та думати як і чим добиратися далі. Ніч була тихою, але дуже емоційною. Прийнявши душ і відпочиваючи на м’яких ліжках я насолоджувалася дітьми, які, знесилені, спочивали. Зранку ми виїхали до вокзалу та дісталися до Львова. Там відразу на автобусі дістались до кордону з Польщею. Як зараз пам’ятаю – було холодно і йшов дощ, але діти посміхались, а найменша донечка заснула на руках незважаючи на холодні дощові краплини. Старші діти жартували, до них час від часу підходили волонтери та приносили смаколики, які наші діти не їли вже давно. Їх щасливі лиця – це щось після довгих днів смутку та тривоги. Перейшовши кордон ми поїхали до притулку біженців і, переночувавши, вирушили далі. Ми хотіли їхати якнайдалі, відірватись від того болю, жаху та пекла, яке є в Україні. Серце розривається тому, що це наша Рідна Земля. Це було вперше, коли ми протягом всього життя тікали якнайдалі