“Ми стали переселенцями перший раз. Втратили свій дім, роботу, друзів. З того минулого життя залишились тільки три фотокартки, які я встигла взяти з собою.”

Історія моєї родини починається ще з 2014 року коли в місто Донецьк, де мешкала я і моя сімʼя, прийшла російська пропаганда. Все почалося з наративів, що Донецьк має отримати автономію, тому що це гарантує безпеку цьому регіону від так званих «націоналістів», які «захопили» владу в Києві. Вже тоді відбулися події на Майдані, в результаті яких президент Віктор Янукович втік з країни, а новим президентом України обрали Петра Порошенко. Нова влада почала одразу вводити нові закони щодо державної мови, яка мала бути лише українська і це дало підґрунтя для масових хвилювань в регіонах, які вважалися російськомовними. На мою думку, цим зміг скористатися наш ворог в обличчі Російської Федерації. Поступово в нашому місті почало зникати українське телебачення, а російське навпаки заполонило все, що тільки можна. В місті почали з’являтись дивні люди, які були одягнені в специфічну форму, яка нагадувала військову, проте ідентифікувати цих людей було неможливо, було незрозуміло до військ якої держави вони належать. Був проведений так званий «референдум» щодо автономії регіону на якому, до речі, я теж була. Але із тих людей, кого я знаю, ніхто не хотів бути частиною Російської Федерації. А далі почалися авіанальоти та бомбардування, в місті з’явилася важка техніка та військові і це були не українці. Ми ховалися у підвалах і я розуміла, що нам потрібно виїжджати. Я домовилася зі своїм знайомим, у якого була можливість вивезти мою молодшу доньку, якій на той момент було 14 років, і сина, якому було 25 років, в Таїланд. Це було дуже далеко від мене, але я розуміла, що там вони будуть точно у безпеці.

Я, з середньою донькою, якій було 17 років, в кінці травня 2014 року переїхали до Києва. Ми стали переселенцями перший раз. Втратили свій дім, роботу, друзів. З того минулого життя залишились тільки три фотокартки, які я встигла взяти з собою. В Донецьку у мене був свій власний косметичний бізнес. Також ще у 2012 році я, разом зі своїм знайомим бізнесменом, відкрили реабілітаційний центр. Будівля центру була пошкоджена уламками від ракети, а потім все, що залишилось в середині цілим, було пограбовано мародерами. Я втратила все, на що заробляла все своє життя важкою працею, я почала зовсім нове життя з початку. Перший час в Києві мені було дуже важко. Я продала усі свої ювелірні прикраси, які мала при собі, і на ці гроші ми деякий час могли купувати продукти. Щодо житла, перший рік ми жили у різних людей, в різних місцях де нас могли прихистити безкоштовно. Я підробляла де тільки можна було щоб прокормити себе та доньку. Також треба було сплачувати за її навчання в університеті. Пізніше я знайшла роботу реабілітолога і вже могла винаймати однокімнатну квартиру. До мене приїхала молодша донька з Таїланду. А в 2016 році я забрала до себе мою маму, яка стала вдовою (від раку помер мій вітчим) і вона не могла жити окремо. В 2017 році в Київ переїхав і мій син, в якого вже на той момент була своя родина: жінка та донька якій було 8 місяців. Син зміг винайняти житло поряд зі мною. Отже, вся моя родина нарешті була разом. Дівчата навчаються у вищих навчальних закладах. Середня в Театральному інституті імені Карпенко-Карого, а молодша в Інституті іноземних мов на факультеті корейської філології. Ми завели домашню тварину – кішку Бомі. Онука пішла до українського садочку, син і невістка працювали. Моя мама пройшла ретельне обстеження та почала приймати ліки від хвороби Паркінсона, яка розвинулася в неї в тому числі і від того стресу, який вона пережила, їй стало набагато краще. Ми допомагали один одному. Здавалось, що наше життя налагоджується, не дивлячись на ту трагедію, яку ми всі пережили в Донецьку. Проте, 24 лютого 2022 року о 6 годині ранку я отримала повідомлення від друзів, що почалася повномасштабна війна. До мене одразу прийшов мій син, він був білий як стіна від жаху. Це був вже другий раз коли в наші життя прийшла війна. Перші два тижні після 24 лютого ми жили в підвалі, який облаштували самостійно. Військова авіація держави-агресора, якою є Російська Федерація, здійснювала постійні авіанальоти з метою бомбардування в тому числі і житлових і цивільних об’єктів. Нам було дуже страшно навіть виходити назовні. Потім ми почали ховатися в коридорі квартири, але це здавалося ненадійним укриттям. В один із таких днів, сидячі в коридорі, я вирішила, що ми повинні виїхати з України. У нас були родичі, які мешкали в різних країнах, в тому числі родичка, яка багато років жила в Швеції. І я вирішила, що ми поїдемо саме в Швецію. Зі мною зголосилися їхати моя молодша донька, моя мама, якій на той момент було 77 років, і кішка. Моя середня дочка захотіла повернутися в Донецьк до свого батька, мого колишнього чоловіка. А син відвіз свою родину на західну Україну, де на той момент було більш безпечно знаходитись та одразу там же пішов в військкомат щоб записатися до лав збройних сил України. Але пройшовши медичну комісію був визнаний непридатним для служби в армії та був знятий з військово обліку.

То ж, 15 березня 2022 року ми виїхали на Дарницький вокзал міста Києва, де сіли в евакуаційний потяг, який прямував до Львова. На різних станціях, коли потяг зупинявся до нас в вагон заходили українські волонтери і пригощали нас їжею та напоями. Українці тоді сплатилися як ніколи і всім було байдуже на якій мові хто говорить. У Львові за допомогою представників Червоного Хреста ми доїхали до кордону з Польщею і, пізніше, перетнули його. Нас зустрічали вже польські волонтери та прикордонники. Їх відношення до нас вразило мене до глибини душі. Була гаряча їжа і напої, вони постійно питали чим вони можуть нам ще допомогти. Я плакала, бо в мене щеміло серце від такої турботи і співчуття. Я цього ніколи не забуду. В Польщі нас зустріла моя двоюрідна племінниця, яка живе там багато років, і дві ночі поспіль ми ночували в неї. А вже 18 березня ми приїхали в Швецію, в місто Мальме, де нас зустрів чоловік моєї родички. Ще будучі в Польщі я почала шукати пропозиції житла в Швеції на різних сайтах. Я знала, що через декілька днів приїжджає ще одна родина з чотирма дітьми і ми не можемо жити в маленькому будиночку моєї родички всі разом. Нас погодилась прихистити шведська родина в місті Лунд і чотири з половиною місяці ми жили разом з ними. Вони стали для мене тим щитом, який захистив мене і моїх рідних. Ми потоваришували з цією шведською родиною. І я зараз не уявляю своє життя в Швеції без цієї сім’ї. Пізніше моя донька знайшла роботу помічником кухаря і змогла орендувати двокімнатну квартиру, яку їй здали дешевше так як хотіли допомоги українській родині. Ми почали жити в цьому помешканні всі разом. Всередині літа 2022 року моїй мамі і мені надали житло в місті Лунд. Я плакала від щастя, коли побачила прекрасне помешкання в центрі міста. Нарешті, після стількох випробувань, у нас з мамою з’явилась своя квартира і вона нам дуже сподобалася. З часом ми її облаштували під наші потреби і зараз я отримую велике задоволення коли повертаюсь додому зі своєї роботи. Я працюю в сфері логістики товарів, пакувальницею косметики, куди пізніше влаштувалася працювати ще й моя молодша донька. Перший раз в своєму житті я витрачаю кошти, що заробляю, на себе не замислюючись про те, що буде потім. Я просто хочу насолоджуватися життям в повній мірі кожного дня, поки я можу це робити. Я і мама пройшли обстеження в місцевій лікарні та вже певний час за рекомендацією психіатра приймаємо антидепресанти і вони допомагають. Я зараз по іншому дивлюсь на життя взагалі. Влітку 2023 року в Швецію приїхала моя середня донька яка теж влаштувалася на роботу в АВF в місті Мальме де вона працює з українськими біженцями. Вона живе окремо від нас в однокімнатній квартирі в Лунді яку їй теж надала міграційна служба. Моя мама в свої 79 років ходить на всі заходи, які влаштовують для українців. Намагається вивчати шведську мову та бути корисною для нас чим може. Мій син переїхав з родиною до Греції і зараз працює в IT компанії. Наша сім’я мов птах Фенікс, який зміг воскреснути з попелу. Життя прекрасне і я намагаюсь відчувати це кожного дня. Я вдячна за все, що маю зараз, а головне все добре з моїми рідними. І це найбільший скарб для мене сьогодні!

Українську версію тексту написала — Олена Андрєєнкова.