“На кордоні було дуже багато людей, які стояли з парою сумок, дітьми і чекали в цьому холодному повітрі лютого місяця. Кілька сумок – це все, що в більшості залишилось від минулого життя.”

24 лютого 2022 року я прокинулася о 6:40 ранку через звичайний рефлекс перед школою. В цей день я хотіла відлежатись вдома, відпочити від почуття тривоги, що наростало останніми днями, від розмов про ймовірний початок повномасштабної війни, і після піти на математику. В мене мав бути екзамен з цього предмету.

Зайшла в телеграм (соціальна мережа для спілкування), це щось типу снепчату в Швеції. Там одне повідомлення і пропущений дзвінок від подруги в груповому чаті. Потім я буду ще часто згадувати цей момент і радіти, що прокинулась не від вибухів, як інші люди в Україні та мала можливість опрацювати ментально всі події. Повідомлення просте – “Дівчата, прокидайтесь!!!”. Я відразу відкрила новини, а там було страшне – бомблять міста в моїй країні: Харків, Суми, Київ і так далі. Моє серце стиснулося від болю, я зрозуміла, що нічого більше не буде як раніше. Я побігла будити батьків, в першу чергу – батька. Другою моєю дією було сходити в душ, бо хто знає, коли така можливість настане потім. Третьою зібрати речі та документи, на всяк випадок.

Що далі – жодного розуміння. Люди скупали бензин, знімали гроші з банкоматів і купа машин їхала геть з міста. Мій перший день війни був стадією розуміння і повне відторгнення від звичайних справ. Війна це єдине, що існувало. Війна в мене вдома, саме та війна, що забирає життя людей, війна, що змінює долі. Війна, що руйнує все цінне в твоєму житті. Війна це завжди “до” і “після”. І ніколи “після” не схоже на “до”.

Ми не знали чого нам чекати, що буде далі. Вся моя родина має ваду слуху. Я зростала в сімʼї людей, що погано чують. Мої батьки мають ваду слуху другого ступеня, а я третього. Мама зовсім погано адаптована до життя «чуючих» людей, бо в дитинстві навчалася в школі з глухими дітьми. Мій рівень слуху нижчий, але я дуже гарно адаптована так як навчалася в звичайній школі з людьми без вад слуху. Також нам допомагають сучасні слухові апарати. Але рівень небезпеки у людей з поганим слухом набагато вищий. Тому 25 лютого моя родина вирішила їхати з України.

На кордоні було дуже багато людей, які стояли з парою сумок, дітьми і чекали в цьому холодному повітрі лютого місяця. Кілька сумок – це все, що в більшості залишилось від минулого життя. Багато чоловіків їхали назад в машинах одні, так як на той момент був ведений воєнний стан в країні і чоловіків призивного віку не випускали за кордон. Вони довозили свої родини до кордону, залишали їх і поверталися додому. Купа сподівань і одне бажання – вижити та зустрітися знову. Мого тата теж не випустили, так як, незважаючи на серйозну ваду слуху, мали бути ще документи, які підтверджували б його неспроможність воювати на війні.

Вранці 26 лютого поступила інформація, що є можливість виїхати на потязі в Польщу. Моя мама хотіла виїхати таким чином разом зі мною. В той момент я відчувала, що зараз на мені дуже велика відповідальність, бо тільки я зможу вивезти маму. Тільки я зможу розібратися, що нам робити далі за межами нашої Батьківщини. Я маю, і на цьому крапка. В тій час я ще домовилась зі своєю подругою (20 років), що вона візьме свого молодшого брата (16 років), і ми поїдемо на цьому потязі разом. Коли ми з мамою були на вокзалі, подруга та її брат запізнювались. Через те, що весь перон був забитий людьми і буквально було неможливо протиснутись, вони не змогли потрапити в той самий потяг, де були я і мама. Памʼятаю, коли прибув потяг, люди кричали, люди забирались в вагони під крики і ругань, люди передавали дітей. Всі були налякані, бо це третій день війни і жити хочеться всім. Коли ми нарешті потрапили в потяг, з двома рюкзаками – один на мене, інший на маму, і були на відстані кількох сантиметрів від інших людей, я побачила, що мої руки тремтять як ніколи. І в інших людей теж. Нам було дуже страшно за наші життя.

Подруга з своїм братом сіли на наступний потяг і ми розуміли, що зустрінемось вже в Польщі. Зі Львова до кордону Польщі їхати 1-2 години. Однак через постійні сирени та черги на митниці, в цьому потязі ми були 24 години без сну, стоячи на ногах, періодично добрі люди давали нам сісти на краю сидінь. Воду на митниці передавали через вікна волонтери, потяг був щільно забитий людьми і ніхто не міг рухатися. Ми не їли. Коли була можливість, я намагалась зробити так, щоб мама сиділа побільше. Хоча тоді в мене нестерпно боліли ноги, але мені було шкода маму більше.

На наступний день ми вже були в Перемишлі. Волонтери допомогли нам потрапити до католицького монастиря де нас нагодували томатним супом та надали SIM -карти місцевого мобільного оператора. Я написала батьку, сказала, що нас довезуть до Вроцлава. Подзвонила подрузі – хвилинна розмова і ми домовились зустрітись з нею вже в Вроцлаві, бо вони ще досі стояли на митниці. Пізніше звʼязок з нею пропав. Врешті я з мамою добралися до Вроцлава. Там ми знайшли кімнату, де змогли зупинитися. Я дуже хвилювалася за своїх друзів з якими втратила звʼязок. Я сплю без своїх слухових апаратів, бо вухам треба відпочивати. Випадково прокидаюся о 5 ранку і надягаю апарати чисто інтуїтивно. Я почула, що хтось дзвонить. Це нарешті були мої друзі, вони знайшли нас. Це був перший щасливий момент з початку війни.

16 березня вночі ми поїхали з Вроцлава в Гданськ. В Гданську був літак до Стокгольма, на який ми сіли. Прилетіли і почекали знайому маминих знайомих – Олександру, що має повне порушення слуху. Вона нас забрала і довезла до Стокгольма з комфортом, на машині. Заночували ми в її квартирі, в якій вона живе зі своїм хлопцем. Спілкування з людьми, які мають вади зі слухом, було цікавим досвідом для моєї подруги і її брата, які гарно чують від народження.

17 березня – міграційна, нас заселили в табір неподалік від центру Стокгольма (Mikrofonvägen 30, 126 38 Hägersten, поруч з Telefonplan). Там було триразове харчування, маленька кімната на нас всіх. Брат подруги спав на матрацах на підлозі, інтернету не було.

22 березня нас переселили в табір в місті Täby. Тут було набагато краще, але ніхто не знав, що буде далі.

30 березня ми відправились в дорогу і отримали постійне житло в місті Junsele. Далі, поступово, я і брат моєї подруги почали їздити в гімназію в Солефтео і вивчати шведську. Подруга подружилась з вчителькою мистецтва в гімназії і теж частенько їздила, мама шукала роботу. В цьому шведському місті я вже нарешті відчула себе в відносно розслабленому стані, не в такий сильний тривожності і страху за те, що буде далі. Пізніше, влітку, мій батько отримав дозвіл на виїзд за кордон і приїхав до нас. Тоді я остаточно видихнула, бо частина моєї відповідальності знялась.

В грудні 2022 року моїй мамі затвердили роботу в іншому місті, в Östersund, Woolpower, де вона почала працювати як швачка. Я і батько переїхали з нею, але контакт з подругою та її братом я так само підтримувала. Періодично їздила до них, або вони до нас. Паралельно навчалась в новій гімназії та готувалася до подачі заявок в університет.

В червні 2023 року я була у Львові – мені потрібно було зробити деякі документи. Я чула вибухи та повітряні тривоги, але була дуже щаслива бути вдома. Мати розмови з бабусею на кухні, куштувати той самий неповторний борщ. В один момент він був настільки смачний, що я ледь не заплакала перед ним. Вдома ти завжди дихаєш по-іншому. Але я мала повертатися. Мою заявку на навчання затвердили в університеті міста Мальме. Тож 18 серпня я переїхала до Мальме бо в мене починалося навчання.

Мені було 16 з половиною, коли почалась повномасштабна війна. Я мріяла гарно скласти іспити в школі, вступити до університету в місті, де я народилася та відсвяткувати випускний. Але війна не дала мені цієї можливості, вона її вкрала. Натомість, я дуже швидко подорослішала так як і решта дітей в Україні. Війна не дає тобі іншої альтернативи. Вона вже назавжди є частиною нашого життя, на жаль. Зараз мені 18 років, моє життя для мене має більш буденну фарбу. Я налаштовуюсь на більш довгострокові цілі і покроково йду до них, сподіваючись, що в кінців кінців мені все вдасться. Я б хотіла повернутись до Львова після отримання диплому і завершення війни, але на це впливає дуже багато чинників та факторів, тому я не можу сказати як все буде далі. Знаю одне – я ніколи не перестану любити свою Батьківщину і де б я не знаходилась, що б не робила, я памʼятаю про те, що перш за все я українка.