«Пʼяте квітня 2022 рік. Повітряна тривога по всій країні. Так наче щоразу ведуть на розстріл. Усіх. А цілять лише в одного. Переважно в того, хто скраю. Сьогодні не ти, відбій.»

23 лютого 2022 року для мене був дуже важливим днем. Я проводила як ведуча великий захід у своєму місті Краматорську. Захід відбувався на центральній площі міста, було дуже багато людей з дітьми. Мій син в цей день також був зі мною. Це був яскравий день! На фоні цього дня думки про початок війни, які тоді ширилися у всіх світових ЗМІ, я відганяла від себе та не вірила, що це можливо в 21 столітті. Я працювала та намагалася розважити людей в моєму місті, подарувати їм радість, надію в те, що все у нас буде добре. В останні роки місто розквітло як ніколи. Були здійснені реновації, дуже багато фінансів було вкладено в різні програми, які розвивали культуру. Ці програми здійснювались за підтримки різних держав і, здавалось, що все найкраще тільки починається. Це був розквіт моєї кар’єри. Я побудувала своє життя в цьому місті саме так, як я завжди мріяла. В мене була чудова квартира, в якій я нещодавно закінчила ремонт, в мене була цікава творча робота, в мене було коло друзів, багато творчих планів на майбутнє. Я готувалась відвести сина до школи у вересні. Все було просто чудово! Я, як творча особистість, змогла проявити свої таланти і для мене мій Краматорськ тоді був містом можливостей і найкращого життя.

Але, після закінчення заходу, увечері 23 лютого, я повернулася додому і склала тривожну валізу – це речі першої необхідності та документи, які потрібні при евакуації у випадку настання війни. Я до сих пір не знаю чому я це зробила саме в той вечір. Я дуже погано спала, мені снилися жахи від яких я прокидалася, а потім знову засинала. Остаточно я прокинулася о 4 ранку від вибуху за вікном. В мене на телефоні був спільний чат з моїми однокурсниками, які жили в різних містах України, і ми одночасно почали писати в ньому про те, що почалась війна. Вибухи одночасно пролунали по всій території України. Мене охопила паніка, я не знала, що мені робити, куди бігти, де ховатися. У мене в місті була тільки одна рідна людина – це моя тітка. Я зателефонувала їй і сказала, що приїду до неї. Я розбудила свого сина, якому на той момент було 5 років, і ми поїхали до моєї родички. Лише там я змогла трішки оговтатися від того, що сталося. Я цілий день провела на її дивані і дивилася постійно новини. Моє тіло трусилося від стресу і невідомості, було дуже страшно. Я не могла повірити, що це наша нова реальність. Наче я сплю і бачу кошмар, але не можу від нього прокинутися як би я того не бажала. Пізніше я активізувалася і почала займатись волонтерською діяльністю. Я здавала кров, збирала гуманітарну допомогу, допомагала з комунікаціями людям. В ЗМІ продовжували ширити новини про обстріли в інших містах таких як Маріуполь, Київ, Харків. Я бачила як постійно гинули люди. Мені було страшно за долю мого сина. В моєму будинку не було бомбосховища, у будь який момент нас могла вбити російська ракета просто в квартирі. Відчуття безсилля і сильної тривоги за наші з сином життя змусило мене прийняти рішення щодо виїзду з країни. 2 березня 2022 року ми сіли в потяг в місті Краматорськ і поїхали до Львова. Я постійно відчувала запах металу у повітрі. Здавалося, що стався Армагедон і люди рятуються як тільки можуть. Вагони були переповнені. Наш потяг їхав через Харків та Київ і це були дуже страшні години мого життя бо саме в цих областях велися запеклі бої і були постійні обстріли. Ми лягали на підлогу і молилися. Я закривала своїм тілом сина щоб дати йому хоч якийсь шанс вижити якщо ракета влучить у наш потяг. Через 24 години ми прибули до Львова. Мій син погано переніс дорогу і захворів. Стрес і відсутність свіжого повітря у потязі далися в знаки і я вирішила один день перечекати у Львові поки йому стане краще. Через день ми вже були у Польщі, де, перетнувши кордон, отримали стільки підтримки і любові від польських волонтерів, що я запам’ятаю це на все життя. Біля тижня ми провели у Польщі в польській родині яка прийняла нас як рідних. Я розуміла, що мені потрібно їхати далі. Через знайомих я дізналася про шведську родину, яка пропонувала українським біженцям безкоштовно своє літнє житло на декілька місяців у місті Хьольвікен (Höllviken). Я ніколи не була в Швеції до цього, але відчуття було таким, що я маю спробувати добратися саме туди. Я з сином і ще одна моя подруга зі своєю дитиною вирішили їхати до Швеції разом. 18 березня 2022 року ми приїхали до Швеції. Неймовірна природа цієї країни та відношення родини, яка нас прихистила, змогли трошки заспокоїти наш біль, який ми відчували постійно. Я почала ходити на курси шведської мови та шукати собі роботу. В мене було багато амбіцій і бажань, але після деякого часу я зрозуміла, що без знання шведської мови я не зможу їх реалізувати в цій країні в сфері, яку я обрала для себе. Ми мали залишити родину, яка нас тимчасово прихистила, тому я влаштувалась працювати на роботу, яку пропонували мені тоді в службі зайнятості. А саме, покоївкою в готелі. В червні 2022 року ми почали працювати в готелі разом з моєю подругою та змогли винайняти житло в місті Єслів (Eslöv). Я постійно думала, що ось-ось і я повернусь в Україну до свого прекрасного життя. Але минуло літо, а потім і осінь, і я зрозуміла, що я залишаюсь і далі в Швеції. Також я зрозуміла, що моя поточна робота не робить мене щасливою і я зраджую своєму талантові, який маю і за який несу відповідальність. Я звільнилась з роботи та почала налагоджувати звʼязки з благодійними організаціями. Першою організацією, з якою я почала співпрацювати, була Malmö Helps, яка на той час активно допомагала (і наразі допомагає) українським біженцям. Я організовувала різні заходи та проєкти разом з ними. Я залишила орендоване житло так як не могла вже його утримувати та отримала кімнату від Міграційної служби в гуртожитку в місті Лунд де мій син почав ходити до школи. Також я почала активно вчити шведську мову. Іноді я витрачала на навчання по вісім-десять годин на день. З одних курсів в Мальме їхала на інші та ще вивчала мову вдома. Відчуття любові до цієї мови допомагало мені не перетворити цей процес на рутину. Мені подобалося, що кожного разу я розумію все більше і більше. Мова стала для мене натхненням. Я почала проявлятися за своїм призначенням, викладала акторську майстерність для дітей, за підтримки благодійних організацій організовувала різні заходи для українців в Мальмо та Лунді. 24 лютого 2023 року я, як режисер, поставила виставу в міському театрі яка має назву «Вільна». Я взяла за основу монологи-спогади українських жінок про евакуацію, про початок війни. Цей матеріал ми взяли на сайті Міністерства культури України «Моя війна», де кожен може залишити свої спогади. На цю подію ми запросили перекладача, який синхронно робив переклад на шведську мову всього, що говорили акторки під час вистави. Вистава мала величезний успіх, в залі був аншлаг, глядачі виходили із зали зі слозами на очах. Після успіху цього проєкту в мене почалась депресія, я була в розпачі і не знала, що мені робити далі. Можливо, це трапилось тому, що я ніби віддала цьому проєкту усі свої сили, можливо тому, що після року з початку війни я почала розглядати події, що трапились на початку війни, під іншими ракурсами. Весь цей час, упродовж першого року війни, я була дуже зібрана, дуже організована і точно до кінця не усвідомлювала того, що зі мною та всіма нами сталося. Я не могла оплакати минуле життя, я навіть не попращалась з близькими людьми в Україні, зі своїм містом, зі своїм колективом. Я просто ніби перестрибнула це і почала виживати в новому середовищі, в нових обставинах. І ось саме після великого успіху мене накрила хвиля втоми, безсилля, горя. Я не впізнавала сама себе і не розуміла що мені робити далі. Проте, влітку 2023 року комуна міста Лунд запропонувала мені тимчасовий контракт 25 годин на тиждень на 4 місяці. Моя робота була повʼязана з організацією дозвілля підлітків в місті Лунд і для мене це був шанс розпочати щось нове в сфері, яку я люблю і знаю. Я погодилась. Це були чудові чотири місяці, в мене було дуже багато ідей і пропозицій. Мої колеги підтримували мої ініціативи, я знову була на своєму місці. Паралельно я навчалась на курсах SFI і постійно вдосконалювала свої знання шведської мови. Через чотири місяці мені продовжили контракт ще на 5 місяців, а пізніше я побачила вакансію в комуні на посаду педагога вільного часу, який організовує заходи для дітей в школах (Fritids ledare). Я відправила своє резюме і мені дали цей шанс. Мою кандидатуру затвердили на постійний контракт в січні 2024 року. За цей час я реалізувала дуже багато цікавих заходів та проєктів на цій посаді. Наразі мої повноваження розширили та запропонували додаткову зайнятість, бути проєкт-лідером в організації заходів для дітей в місті Лунд під час шкільних канікул. Паралельно я почала вести уроки театрального мистецтва для підлітків в Українській Школі в місті Мальмо. Мені дуже цікаво те, чим я зараз займаюсь. Я маю багато планів та ідей, які буду втілювати в життя найближчим часом.

Влітку 2024 року я вирішила все ж таки відвідати Україну. У мене було відчуття, що я маю попрощатись з минулим життям саме зараз. Я поїхала спочатку до Києва, до своїх друзів. Це був важкий період. Місто постійно обстрілювали російські ракети та дрони-камікадзе. Моя психіка не була готова до такого рівня небезпеки. Майже весь час я перебувала в різних укриттях та хотіла скоріш повернутись до Швеції. Було відчуття, що саме за цим досвідом я і повернулася. Зрозуміти, що я не зможу постійно жити в такій небезпеці. Жити і не розуміти чи прокинешся ти зранку знов – дуже велике навантаження для психіки будь-якої людини. Перші два дні я була в постійному стресі. Потім день розподілявся на два періоди: ранок та день, коли більш-менш є життя, зустрічі, друзі, а потім на вечір та ніч. Саме вночі починалися повітряні тривоги, обстріли, страх, паніка і гостре бажання дожити до ранку. Я спускалася в укриття і чекала коли все закінчиться і я зможу жити далі. Це була відносно довга подорож і я постійно переміщувалася із міста в місто. Але, де б я не була, мої відчуття тривоги і страху не змінювалися. Останнє місто, в якому я опинилась, був Львів. Здавалось, що це є одним із самих безпечних міст західної України, яке межує з Польщею, але навіть там я не відчувала себе в безпеці. Я відвідувала свою давню подругу, яка працює з молодіжними центрами у Львові. Вона познайомила мене з деякими своїми колегами серед яких була молода 21- річна дівчина Ярина Базелевич. Вона працювала на ресепшені в одному з молодіжних центрів, які ми відвідували під час цієї поїздки. Вона була наче ясне сонечко там, завжди усміхнена, чарівна, уважна. Вона подарувала мені на памʼять шкарпетки, які я досі маю у своїй шафі. На шкарпетках був напис «Важко, але ти впораєшся!». Вона випромінювала багато світла і любові. І ось, коли я вже повернулась до Швеції, я дізналась шокуючу новину – саме 4 вересня 2024 року вночі російська ракета прямим влучанням в будинок в центрі міста Львова вбила цю дівчину, її дві сестри Ємілію та Дарину, котрим було сім та вісімнадцать років та їх маму Євгенію Базелевич. Живим залишився тільки батько Ярини Ярослав Базелевич. Мене це дуже вразило. Ще тиждень тому я бачила цю молоду дівчину, яка посміхалась мені, з якою я розмовляла, у якої все життя було попереду і ось її немає. Її та її родину вбила російська ракета коли вони спали у своїх ліжках. Так не має бути!!! Це має зупинитися!!! За це мають понести відповідальність всі, хто причетний до цього злочину! Але так продовжують жити мільйони людей в Україні протягом двох з половиною років. Російські ракети руйнують не тільки наші дома і міста, вони кожного дня вбивають людей і їх вже ніколи не повернути. Хочеться закінчити свою розповідь спогадами із щоденика молодої талановитої української письменниці Вікторії Амеліної, яка 27 червня 2023 року перебувала із делегацією іноземних журналістів та письменників як перкладач в моєму рідному місті Краматорськ. Коли вони вечеряли в ресторані у центрі міста, російські військові завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого Вікторія Амеліна отримала важкі поранення і попри зусилля лікарів померла 1 липня 2023 року.

«Пʼяте квітня 2022 рік. Повітряна тривога по всій країні. Так наче щоразу ведуть на розстріл. Усіх. А цілять лише в одного. Переважно в того, хто скраю. Сьогодні не ти, відбій.»

Українську версію тексту написала – Олена Андрєєнкова.