“Ми постійно молимося, щоб війна закінчилась якомога швидше. Я не знаю, що буде з нами далі, де ми будемо, що буде з нашою батьківщиною і що буде з нашими дітьми, яких ми взяли на виховання.”

24 лютого 2022 року я прокинулась від дзвінка мого чоловіка, який повертався з роботи. Він повідомив мені, що в нашій країні почалася війна. На той момент наша сім’я мешкала в приватному будинку в селі, яке знаходилось в Житомирській області. Ми віруюча родина і єдине, що на той момент ми могли — це молитися. Протягом тижня ми усією нашою родиною ходили до церкви і молились про закінчення війни. Ми з моїм чоловіком маємо дитячий будинок сімейного типу. Це така форма сім’ї, де проживають діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.

Історія моєї родини почалась задовго до мого одруження. В 14 років після важких випробувань, які пережила моя родина, я потрапила до церкви, де я відчула полегшення та спокій. Я почала регулярно відвідувати служіння, стала членом церкви та не уявляла свого життя без Бога. Перших двох хлопців я взяла на виховання ще в свої 25 років. Я була волонтеркою і займалась з дітьми-сирітами, які народилися в неблагополучних сім’ях та потребували уваги та любові. На той момент дітям, яких я взяла під опіку, було одному трошки більше року і другому два роки, але в них позаду вже були важкі історії родин, де вони народилися, та страшні діагнози щодо їх фізичного здоров’я. Потім, в 2014 році, я зустріла свого чоловіка, який прийняв мене з дітьми з відкритим серцем. Перебуваючи в шлюбі у нас народилися двоє дітей: донька у 2015 році та син у 2018 році. В 2019 році ми взяли першу групу дітей: троє хлопців (3.5, 9 та 12 років), які є рідними братами, в нашу родину, а в 2021 році другу групу дітей – двоє дівчат і хлопця (2, 10 та 8 років), які також є рідними сестрами і братом між собою. Всі діти мали певні психологічні травми та затримку розвитку, спричинену педагогічною недбалістю.

Загальна кількість дітей у дитячому будинку сімейного типу не повинна перевищувати 10 осіб, враховуючи рідних. На початок війни у нас в родині було саме 10 дітей з яких двоє були рідними, а 8 дітей прийнятими на виховання. В нас почалися проблеми з продуктами харчування, які почали просто зникати з полиць магазину в нашому маленькому селищі так як в панічному стані люди почали скуповувати все підряд. Над нами увесь час літали військові літаки та вибухали снаряди. Я дуже не хотіла лишати нашу місцевість, нашу Батьківщину. Але кожного дня новини ставали все гіршими. Через деякий час ми з чоловіком вирішили виїхати в місто за продуктами, так як мали годувати чимось дітей. Наш шлях до міста розтягнувся на багато годин, так як ми проїжджали багато блокпостів. До того ж, шлях був перевантажений габаритними вантажівками, які постійно рухалися по дорозі та всюди були озброєні українські військові. Ми виїхали в місто зранку, а повернулися до дому о першій годині ночі. Мій чоловік почав наполягати, щоб ми лишали наш дім, бо в умовах, які були на той час в країні, було дуже важко піклуватися про дітей, за яких ми взяли відповідальність. Недалеко від нашого будинку була військова частина, в яку постійно намагалися поцілити російські військові, тож майже кожного дня ми чули вибухи, які дуже лякали дітей та нас. Ми намагалися відволікати дітей від цих жахів, але тривога за нашу долю не полишала нас.

Наша машина була зламана і я звернулася до соціальних служб, які опікувались нашою родиною, але вони не знайшли змоги відшукати нам транспорт для евакуації. Ми були полишені напризволяще в такій критичній ситуації. Ми не знали як буде розвиватись ситуація далі, але було відчуття, що якщо ми не виїдемо в найближчий час, то можемо вже не виїхати ніколи. Мій чоловік знайшов людей з нашої церкви, які погодилися вивезти нашу родину. З нами також захотіла поїхати моя мама, яка допомагала нам з дітьми.

Зранку 8 березня 2022 року уся наша родина – 10 дітей, троє дорослих та наша собака породи лабрадор – виїхали з міста на двох автівках. Це був міжнародний жіночий день і на західній Україні на одному з блокпостів військові подарували мені і мамі квіти. Ми плакали від такої уваги в таких обставинах. Нас підвезли до кордону з Польщею, де ми на деякий час розлучилися з моїм чоловіком, бо він мав перетинати кордон на авто, а там була величезна черга. Отже, безпосередньо сам кордон я перетинала з 10 дітьми, мамою та собакою пішки. Біля 4 кілометрів ми йшли пішки і це було дуже важке випробування для всіх. В Польщі ми мали координати однієї церкви, яка була готова прийняти українських біженців, але до неї потрібно ще було дістатись. Нас підхопили польські волонтери, які знайшли транспорт для нашої великої родини і ми змогли дістатись спочатку до пункту приймання біженців. Саму молодшу дитину почало нудити, в неї піднялась температура. Ми знайшли для неї місце, де вона могла відпочити і відлежатись. В самому центрі прийому біженців до нас підійшов чоловік, який запропонував нам поїхати до Швеції. Він мав контакти в благодійному фонді в Швеції, який зв’язався з місцевою церквою в місті Хьор, і вони були готові розмістити нашу родину у себе. Увечері, нарешті, ми зустрілися з чоловіком, який перетнув кордон і вже остаточно вирішили, що поїдемо до Швеції.

10 березня 2022 року на паромі ми прибули до Карлскруни, де нас зустріли місцеві на двох мікроавтобусах та привезли в місто Хьор, де спочатку ми поселилися на туристичній базі. Біля місяця ми жили в цьому прихистку з іншими сім’ями із України. Потім нам виділили два окремих туристичних будинки, де ми почали жити нашою родиною. Так у нас з’явилися будинок тата і будинок мами. Частина дітей живе зі мною в першому будинку, а інша частина дітей живе в другому будинку з моїм чоловіком. В травні 2022 року вже усі діти почали ходити до місцевих шкіл та дитячих садочків. Вдень вони навчалися, а увечері ми збиралися разом і тільки на ніч вони розходились по своїм ліжечкам – хтось у будиночку номер один, хтось у будиночку номер два. Взагалі місто Хьор було готове прийняти цілий інтернат і вони готувалися до великої кількості дітей з України. Замість цього, приїхали ми.

Перші півроку до нас звозили багато одягу та продуктів місцеві і ми були дуже вдячні за все, що для нас робили шведи. Церква, яка взяла нас під опіку, надала нам не тільки житло, а ще два мікроавтобуси, щоб ми могли розвозити дітей до школи та садочку, а потім забирати їх до дому. Наша база знаходиться в лісовій місцевості і діти мають ще певний час добиратися до міста для навчання. Для нас було дуже важливо мати транспорт щоб їх відвозити. З дати приїзду до Швеції мій чоловік постійно шукав роботу і виконував деякі сезонні роботи, які знаходив. Пізніше я теж знайшла роботу на півроку, яка була пов’язана з прибиранням будинків. Наразі ми чекаємо на нашу третю рідну дитину, яка має народитися в кінці квітня 2024 року, і ходимо на курси вивчення шведської мови для іноземців (SFI). Життя поступово налагоджується, але серце розривається за рідну землю. Ми постійно молимося, щоб війна закінчилась якомога швидше. Я не знаю, що буде з нами далі, де ми будемо, що буде з нашою батьківщиною і що буде з нашими дітьми, яких ми взяли на виховання. Вони стоять на консульському обліку в Швеції як діти з України, яких можна усиновити. Тобто фактично вони нас називають своїми батьками, але юридично вони досі знаходяться на обліку у нашій державі як діти-сироти, які перебувають у дитячому будинку сімейного типу. Якщо завтра відповідні державні органи України будуть вимагати повернути їх додому ми будемо вимушені це зробити. Я не знаю, які саме перспективи їх можуть там чекати. Ці діти вже отримали достатньо стресу починаючи від самого народження і їх випробування на цьому не закінчилися. Я та мій чоловік докладали максимум зусиль щоб змінити життя цих дітей і у нас це виходило, я б не хотіла втратити їх через війну та ситуацію в країні в цілому.

Але я вірю Богові і знаю, що на все є свої причини. Я вірю, що ми там де маємо бути. Що ми маємо гідно пройти всі наші випробування і змінитися, щоб бути кращими ніж ми є. В нас є наші діти, наша родина, про яку ми дбаємо і, з Божою допомогою, будемо продовжувати це робити не дивлячись ні на що. Хочеться зберегти цінності чистоти, поваги та гідності у наших дітей. Хочеться, щоб вони це не втратили, а навпаки продовжували і далі нести це у своїх серцях.

Українську версію тексту написала – Олена Андрєєнкова.